Глава 13. Попередження

Всупереч власним словам Мейрам не стала повертатися до затишних кімнат, навпаки, рішуче покрокувала вглиб парку. Їй хотілося лаятися та плакати водночас, але ще краще — розтрощити щось важке об голову радника. 

Її пальці ковзнули по шиї, торкнулися шкіри там, де торкався він — і жінку аж затрусило від огиди. Для Ундеса вона була ніким, черговою наложницею, рабинею або навіть шльондрою. Привабливим тілом, яке можна було підкласти під потрібного чоловіка. 

— Не-на-ви-джу! — прошипіла Мейрам та з усієї сили вдарила ялицеву гілку, що зігнулася під вагою снігу майже до землі. Звісно, снігова шапка одразу сповзла, гілка випросталася і хльоснула сусідні, а Мейрам потрапила під маленьку лавину. Позаду вражено зойкнули.

— Геть, — рикнула вона на власну служницю, наче та була в чомусь винна. — Дай мені спокій. 

— Але…

— Геть я сказала. 

Та перелякано вклонилася та попленталася назад, і лише через пару хвилин Мейрам згадала, що тепла накидка залишилася у служниці.

— Демони! — видихнула жінка із розпачем.

Втім вітру в парку не було, синє небо злегка затягнуло напівпрозорим серпанком легких перистих хмар, крізь навколишню тишу долинав ледь чутний шурхіт — і Мейрам, сама не розуміючи чому, пішла у бік шуму.

Майданчик перед водоспадом відкрився для неї неочікувано. Морози прикрасили камені навколо обриву замерзлими голками біло-блакитного льоду, але сам потік залишався живим. Його темні струмені з гуркотом падали донизу, не бажаючи застигати химерними фігурами. Сонце грало на замерзлих бурульках, прозорих водах і білих іскрах, що кружляли над поверхнею водяної чаші під ногами. Мейрам вражено застигла. Її пальці легко торкнулися вкритих інеєм поручнів, залишивши на білому тлі темні відбитки. Втім, холоду зовсім не відчувалося, вона ніби приголубила маленького птаха, а не торкнулася замерзлого заліза. 

— Міледі?

Мейрам обернулася і тільки зараз помітила Віалу, що сиділа на протилежному краю майданчика. Дівчина підвелася й вклонилася з усією повагою:

— Рада вас бачити. 

— Доброго ранку. Вибачте, якщо перервала ваше усамітнення. 

— Ні в якому разі, — м’яко посміхнулася Віала. — Я просто дихала свіжим повітрям, а його точно вистачить на двох, — її погляд пройшовся по постаті гості, затримався на розстібнутому плащі, не вкритому волоссі. — Вибачте, якщо лізу не у свої справи, але вам не холодно?

— Ні, — це, на диво, була правда. — Я просто… — Мейрам раптом відчула себе цілковитою дурепою. Ділитися з Віалою тим, чому вона розгулює по парку напіводягненою, не було жодного бажання, а на брехню сил не вистачило. — Це прикра випадковість, я не збиралася замерзати навмисно.

— Ось, — Віяла стягнула з рук рукавички. — Вдягніть, вони вас зігріють.

Приймати пропозицію не було жодного бажання, але це виглядало б неввічливо і Мейрам не стала сперечатися.

— Дивне місце, — сказала вона задумливо. — Весь парк наче застиг уві сні, а у потоці вирує життя, він просто сповнений силою. Мені здається, що я могла б не вагаючись зробити крок униз, аби тільки злитися з ним.

Брови Віали здивовано підвелися:

— Звучить доволі небезпечно. Там унизу камені, ви розіб’єтеся. 

— Але річка чудова і вільна, це зачаровує. Я хоч і дуже слабкий маг, але відчуваю її міць. Ті, в кому є стихія води, легко використовували б водоспад як джерело сили. Але для мене це майже недоступно. Я можу бачити, але не можу доторкнутися, немов усе це, — вона обвела рукою ущелину, — закрите від мене тонкою прозорою стіною. Жахливе відчуття, коли ти відрізаний від того, що для тебе цінне.

— Вибачте, — Віала скромно опустила очі, — я не маг, можу лише уявити, на що це схоже, але зрозуміти повною мірою, на жаль, ні.

— Можете, — неочікувано прямо озвалася Мейрам. — Ви із власного досвіду знаєте як це: бути позбавленою свободи волі й праву вибору. Бачити те, до чого прагнеш, але не мати змоги це отримати.

По обличчю Віали ковзнула тінь. Її брови насупилися, губи стиснулися в тонку лінію. Мейрам подумки вилаяла себе за занадто прямий натяк, що прозвучав в її тоні й словах. Втім, думка, що раптово промайнула в голові, змусила її внутрішнє посміхнутися. «Я належу сім’ї й брату, пане раднику? Ну от і перевіримо. А заразом з’ясуємо, хто справді може вплинути на важливі для імперії події». Мейрам розправила плечі, відчуваючи як, нарешті, повертає собі втрачений контроль над емоціями. М’яко посміхнулася, легко стиснула руку Віали, втаємничено зазирнула в її очі:

— Леді Віала, ви мені подобаєтеся, а тому прошу вибачити, якщо зараз я торкнуся надто приватного питання. — На секунду вона зупинилася, немов даючи співрозмовниці заперечити. Але заперечень не було. — Брат не посвятив мене у свої плани, але думаю, що немає особливих труднощів здогадатися, навіщо мілорда Ундеса відправили сюди. Брат довіряє йому, як самому собі, вірить його судженням про людей. Адже я правильно розумію, що Сабір запропонував вам стати його імператрицею?

— Правильно, — не стала приховувати очевидне Віала.

— І що ви збираєтеся відповісти? Хоча ні, не кажіть, я сама й так знаю. Ви, ймовірно, хочете вчинити так, як буде вигідніше для вашого герцога. Я вже зрозуміла, що Хальвард займає особливе місце в серцях своїх васалів. Ви йдете за ним не за обов'язком, а за покликом совісті. І все ж хочу вас застерегти. Мій брат, він... зовсім не такий, як ваш правитель. Не пов'язуйте свою долю із Сабіром.