Глава 12.1

— Не найгірший варіант, — голос Мейрам сочився презирством. — Я більше не належу чоловіку, можу робити, що схочу.

— Помиляєтеся, — Ундес стиснув її зап’ясток і боляче смикнув на себе. — Ви належите сім’ї та своєму брату. Тільки він може вирішувати, коли, до кого, і як саме ви виявлятимете свою прихильність.

— Але брата тут немає, — вона вивільнила руку і гордо підняла підборіддя. — А ви — не імператор і навіть не його тінь. Я — народжена в роду Фарріт. Ви не в змозі мені наказувати, лорде раднику. Окрім того, якщо відкинете суто чоловічу пиху, побачите, що я створюю політичну можливість: симпатія Чорного Вовка — це симпатія армії Недоре. Хіба ми приїхали сюди не заради миру та угод? Жіночі примхи й тяга до розваг можуть здолати воїна не гірше за зброю.

— То ви тому одяглися, наче північанка? — його пальці ковзнули по білому хутру, але раптом стиснулися й зірвали з Мейрам накидку. Ундес з огидою оглянув розкішне вбрання, а потім жбурнув його просто до рук служниці, що перелякано завмерла за спиною сестри імператора. — Негайно прибери це.

— Та як ви смієте! — спалахнула Мейрам.

Але Ундес в один крок наблизився до неї й рішуче розстебнув різну фібулу, що закріплювала її плащ. Важка тканина одразу розійшлася у сторони, оголюючи тендітну шию й доволі глибокий виріз сукні. 

— Ось так краще, — лише на мить його пальці ковзнули по її шкірі, але Мейрам відсахнулася з огидою. — Щоки горять, груди здимаються. Виглядаєте значно привабливіше й звабливіше, ніж раніше, — задоволено прокоментував радник. — Хочете допомагати створювати політику? Прекрасно. Але якщо готові продавати себе, то вже робіть це із розмахом. І не забудьте попручатися хоча б трохи. Воїни люблять підкорювати.

— Та… Та ви… — в неї від обурення забракло слів, але перш ніж Мейрам змогла опанувати себе, збоку почулося делікатне покашлювання.

Усі троє обернулися: в парі кроків застиг молодий світловолосий воїн у формі гвардійця.

— Прошу вибачення, що перериваю, — по його обличчю важко було зрозуміти, що саме він встиг почути. — Але у мене термінове послання до леді Мейрам, — в його руках опинився складений клаптик паперу.

— Від кого ще?

— Давайте сюди, — пролунало одночасно.

Воїн збентежено завмер, ніби вагаючись, кому відповісти першому.

— Це від старшої жриці храму Семилікої. Наказано доставити й одразу принести відповідь, — пояснив він, не поспішаючи, втім, віддавати послання.

— Ну то давайте скоріше.

— Мілорде Ундес. — Мейрам повільно розвернулася до радника та чітко промовила: — Це послання для мене, і я прочитаю його сама, без вашої допомоги. Дякую за клопіт. На цьому все, ви вільні, можете повертатися до своїх справ.

Хвилину вони мірялися злими поглядами, однак в решті решт Ундес злегка вклонився:

— Як буде завгодно.

Вона провела його довгим поглядом і, лише коли радник остаточно пропав за рогом доріжки, взяла і розгорнула папірець.

— Що за жарти? Адже він пустий, — вона підняла здивований погляд на гвардійця. — Ви нічого не наплутали?

— Вибачте мені, міледі, — низько вклонився молодий чоловік. — Це не помилка, це… Мені здалося, що товариство лорда радника було вам неприємне, і я не вигадав нічого кращого, аніж перервати вашу розмову під вигаданим приводом. 

— Що-що ви зробили?

Раптом Мейрам відчула себе страшенно втомленою та спустошеною. Вогонь сутички згас, знесиливши її, холод перестав здаватися милою забавкою, та й настрій остаточно зіпсувався. Ще й цей нахаба: мало того, що вочевидь, стежив за ними, він посмів втрутитися. З одного боку вона була — зовсім трохи! — вдячною, з іншого — присоромленою. Якою ж огидною, мабуть, виглядала ця сцена чужими очима! Мейрам на мить прикрила обличчя рукою, намагаючись обрати з вороху слів, які крутилися на язику, лише ті, що відповідали її вихованню й статусу.  

— Ваше обличчя мені знайоме. Здається, ви супроводжували наш кортеж?

— Все вірно, міледі: від самого кордону до міста.

— Як ваше ім’я?

— Малкон Ленгтон, міледі. Я родом з…

— Послухайте мене, Малконе, — обірвала вона його. — Я вдячна вам за бажання допомогти, втім прошу більше ніколи не лізти не у свої справи. Ніколи. Я — сестра ясновельможного, одна з роду Фарріт. Я здатна впоратися без сторонньої допомоги. Це ясно?

Він випростався, наче тільки-то отримав ляпаса:

— Ясно, міледі. Вибачте, що змусив почуватися ніяково.

— Маю надію, що це вперше й востаннє, — сухо додала вона, нервово поправляючи плащ на грудях. Ундес, мерзотник, так і не повернув фібулу. — А тепер дайте пройти: мені холодно, хочу якнайскоріше повернутися до своєї кімнати.

Він ввічливо вклонився і відступив, звільняючи шлях. Вона пройшла повз навіть не обернувшись.