Глава 10.2

***

Те, що ввічлива бесіда радника з герцогом на сьогодні скінчена, Мейрам помітила першою. Черговий танець якраз добіг кінця, коли Ундес встав та вклонився, вочевидь, прощаючись. Хальвард не став його затримувати.

— Здається, я трохи втомилася, — Мейрам ніби випадково оступилася і з вдячністю сперлася на сильну руку Чорного Вовка. Звісно, легкий дотик до його плеча теж був випадковим.

— Провести вас до столу? 

— Ні в якому разі! Не збираюся сидіти на одному місці в такий вечір. Але, здається, ми привернули забагато уваги. Ще трохи — і жінки Недоре почнуть пліткувати про наші танці.

— А вам би цього не хотілося?

— Я такого не казала, — розсміялася Мейрам. — Але не хочу здаватися надто нав’язливою вам. Тож зробімо так: я вдам, що страшенно хочу поспілкуватися з іншими гостями, а ви вдасте, що повірили мені. Згода?

Ульф хмикнув й злегка вклонився, і Мейрам залишила його на самоті. Погляд її одразу відшукав в натовпі Віалу, і легко маневруючи між гостями, сестра імператора підійшла до неї.

— Вибачте мою наполегливість, проте я маю вкрасти вас у цього чудового товариства. Хочу поділитися своїм захопленням: по-справжньому прекрасний вечір, давно мені не було так весело. Щоправда, танці занадто зухвалі: дотики, обійми… Дякувати стихіям, що мене не бачили члени малої ради. Впевнена, дехто з них назвав би мою поведінку неприпустимою.

Мейрам підхопила дівчину під лікоть й потягнула до колон. Лорд Ундес, що саме йшов в їхній бік, сповільнив кроки. На його обличчі промайнула тінь невдоволення, проте одразу ж сховалася за маскою ввічливості.

— Рада, що вам подобається в Кінна-Тіате, — Віала, схоже, нічого не помітила.

— Ви знаєте, — леді Мейрам схилилася до неї, ніби хотіла приховати свої слова від усіх навколишніх. — Дармсуд втомив мене нескінченним переліком правил та вимог. Тут, на півночі, життя суворіше і простіше. І в чомусь привабливіше. Ось узяти, наприклад, вас із братом: ви самі розпоряджаєтеся своїм часом і симпатіями. А я, на жаль, змушена заводити знайомства виключно в інтересах держави.

— Однак, ви не схожі на нещасну людину.

— Не можна вдаватися до смутку, це шлях у нікуди, — легко знизала плечима леді Мейрам. — І все ж я рада тимчасовому перепочинку. Не знаю, що змусило брата відпустити мене у таку далеку подорож, але це справжній подарунок долі. І я збираюся скористатися ним повною мірою, — золотоволоса красуня затримала погляд на постаті Ульфа в іншому кінці зали. — Ваш брат напрочуд гарно танцює і все так же притягує жіночі погляди. Зовсім не змінився за минулі роки.

— Хіба ви давно знайомі? — здивувалася Віала.

— Я бачила його одного разу в Дармсуді, декілька років тому. Я тоді ще була заміжня і рідко була присутня при дворі, а ваш правитель якраз приїхав до столиці у справах. Звісно, у супроводі свого вірного воєначальника. Було влаштовано невеличке свято, яке я відвідала на запрошення ясновельможного. Втім ми з Ульфом практично не спілкувалися, так, обмінялися парою фраз. Як багато сталося відтоді, — зітхнула вона. — Здається, ціле життя пролетіло. Але я рада бачити, що деякі речі залишаються незмінними. Наприклад, вірність Ульфа Ньорда своєму герцогу і прихильність правителя Хальварда до нього.

— У горах цінують сталість, — погодилася Віала. — Крім того, іноді нам посміхається удача, і ми можемо дозволити собі сердечні прихильності до того, з ким пов'язані обов'язком служіння.

— Ми все ще говоримо про вашого брата чи вже про самих себе? — лукаво посміхнулася леді Мейрам.

— Усіх у Кінна-Тіаті об'єднує любов до правителя Хальварда, і ми з Ульфом не стали винятком. Для мене він зробив набагато більше, ніж під силу будь-якій іншій людині: подарував надію на нормальне життя. Моя вдячність безмежна, сподіваюся, одного дня Хальвард отримає родину, яку допоміг отримати мені.

— В нього є добрі й віддані друзі. Це дуже багато, — голос Мейрам втратив пустотливість.

— Маєте рацію, міледі, — опустила очі Віала. — Вибачте мою нетактовність. Напевно, ви важко переживаєте втрату вашого чоловіка, а я дозволила собі зайвого.

— Що ви, люба, — Мейрам накрила своєю долонею лікоть Віали й потягла співрозмовницю якнайдалі від гостей. — У вашому бажанні поділитися надією на щастя немає нічого образливого. Та й моя втрата вже не така свіжа. Говорячи відверто, мій чоловік був хорошою людиною, але нас мало що об'єднувало, окрім взаємної поваги й обопільної вигоди від цього шлюбу. Я отримала ім'я, він — місце біля престолу. Чесна угода, на мій погляд. Нас обох влаштовував такий стан справ. Смішно сказати, але багато шлюбів, укладених за покликом серця, не були настільки ідеальними, як наш. Він був мені діловим партнером, але коханим так і не став, — вона ковзнула байдужим поглядам по гостях, ледь помітно зітхнула. — Ілюзії й надії відпускати важко, Віало. Та я змирилася, вирішила, що принаймні проведу залишок життя в спокої. І все ж, коли чоловік загинув, спрага до життя повернулася. 

— І що сталося потім, коли ви повернулися до столиці?

— Нічого особливого. Дармсуд змінився, а може, змінилася я. Мені не вдалося знайти те, до чого прагнула моя душа.

— Мені шкода.

— Не варто. Впевнена, доля ще зглянеться наді мною і дасть змогу відчути, як це: кохати й бути коханою. Зараз я тут, серед музики й світла, в одному з найтаємничіших і найпрекрасніших замків нашої імперії. І поруч зі мною зовсім не ті люди, що зазвичай. Хто знає, що може статися найближчими днями? — Мейрам немов ненароком знову повернулася до місця, в якому кілька хвилин тому бачила Чорного Вовка, але той уже пішов. Разом із ним з залу зникла й учениця Хальварда.

— Я проситиму Семиліку, щоб вона допомогла вам у ваших пошуках.

— Ви просто втілення доброти, моя люба, — її усмішка була сліпучою. — Сподіваюся, ми станемо добрими подругами. Якщо одного разу ви наважитеся відвідати столицю, я зроблю ваше перебування там незабутнім.