Глава 7.2

Перед тим, як покинути табір саянів, Йорунн все ж таки відшукала Хелмі, щоб особисто переконатися в тому, що з нею все гаразд. Шаманка виглядала життєрадісною і тепло привітала Йорунн.

— Добре, що завітала до мене, маю для тебе подарунок, — усміхнулася жінка й дістала з кишені невеличку підвіску, вирізану з кістки й закріплену на тонкому шнурку. — Це носять ось так, — вона обережно дістала з-під обруча коротке пасмо волосся Йорунн й заплела тонку косицю. — Можеш навіть не розплітати. Це оберіг.

Йорунн з цікавістю роздивилася крихітну костяну фігурку, що розгойдувалася на довгому шнурку:

— Хто це?

— Мишка, яка живе в наших землях. Вона чудово відчуває наближення штормів і снігопадів, пожеж або повеней, і завжди знаходить місце, де можна перечекати й дощ, і посуху. Ми кличемо її «та, що вказує шлях», бо якщо негода застане тебе не вдома, ти завжди знайдеш безпечне укриття, просто йдучи за нею.

— Дякую, я зберігатиму її, — Йорунн торкнулася кінчиком пальця різьбленої спинки, ніби пестячи справжню істоту. — Хелмі, можна одне запитання?

— Звісно.

— Ти сказала вчора дещо дивне, коли побачила Хальварда під впливом магії. «Один з них, але інший» — про що це? 

— Я так сказала? Дивно, зовсім не пам’ятаю.

Це було брехнею. Йорунн бачила, як по обличчю Хелмі промайнула тінь переляку, і як нервово шаманка стиснула кілька намистин, що звисали з розкішного паска.

— Хелмі.

— Я погано пам’ятаю, що відбувалося насправді, — надто квапливо запевнила вона. — Я була розгублена, буквально розірвана на шмаття. До того ж ці видіння… Це важко пояснити, але я не знаю, де були мої спогади, де — його, а де — просто плід уяви, втілений за допомогою магії. У якийсь момент мені здалося, що я божеволію, що в моїй голові існують дві людини. Це жахливо болісно — усвідомлювати себе лише частиною, а не цілим. Не хочу навіть намагатися згадати.

— Мені шкода, вибач, — Йорунн м’яко розтиснула її пальці, але рук не відпустила. — Уттунніке каже, що ти досвідчена й мудра жінка. Тому прошу: якщо є щось, що може нашкодити тобі, саянам, або будь-кому іншому, я маю це знати.

— Ні, немає. 

Хелмі рішуче звільнилася та відступила на крок назад. Закусила губи, ніби обмірковувала щось важливе.

— Але знаєш, дещо я таки встигла побачити, хоча, мабуть, не повинна була. Сумніваюся, що це справді варто чиєїсь уваги, але я вже сказала матінці, і вона не наказувала мені зберігати це в таємниці.

— Слухаю.

— Я бачила Хальварда, — Хелмі зніяковіла, — в досить дивному місці: багряне небо, земля в тріщинах, сіре каміння, ані сонця, ані місяця, ані рослин, тільки хмари та вітер дме. У житті не зустрічала нічого менш привабливого. Не знаю, де це, та й чесно сказати, не хотілося б дізнаватися. Але Хальвард наче шукав там щось, бо йшов вздовж тонкого променя світла, що застиг просто над землею.

— Променя? — щиро здивувалася Йорунн.

Хелмі квапливо кивнула й стиснула власне зап'ястя:

— Тільки тягнувся він не в небо, а до горизонту, — вона зробила паузу. — Від такого ж браслета, який ти ховаєш під одягом.

Йорунн похолоділа. Магічний зв’язок? Але з ким? І коли це сталося?

— Ти знаєш, кого він шукав? 

— Не можу сказати, чесно, — Хелмі хитнула головою. — Видіння тривало всього лише мить, я не змогла розібрати деталей. Та якою б не була ціль, уперед його штовхала не цікавість чи потреба, а почуття провини... перед тобою.

Вона замовкла і розвела руками, ніби вибачаючись, що не може пояснити зрозуміліше. Йорунн вичавила з себе усмішку:

— Мабуть, все ж марення, бо він мені нічого не винен. Не думаю, що цей спогад такий уже й важливий, але спасибі, що розповіла, — здається, тепер настала її черга червоніти та недоговорювати. — Вибач, у замку чекають справи, мені пора йти. Рада була бачити тебе, і рада, що ти в доброму здоров'ї.

— І тобі спасибі, що зайшла. Не знімай амулет, він оберігатиме тебе.

— Не зніму, — Йорунн скоріше відвернулася й покрокувала геть, намагаючись впоратися із суперечливими емоціями.

«Надто багато таємниць, надто багато запитань, — розмірковувала вона по дорозі до замку. Від власних спогадів про настирливі кошмари, в яких вона блукала під багряним небом в очікуванні бурі, в грудях болісно нило. — Може, то просто відгомін мого минулого? Боги знають, як працює закляття забуття, і яку владу над моєю свідомістю він мав, поки я була непритомна. Треба підібрати вдалий момент й поговорити з ним відверто, можливо навіть, сьогодні».  

Однак ледь пройшовши головну браму, Йорунн зрозуміла, що всі розпитування відкладаються на невизначений термін. 

Посеред подвір'я тупцяв розгарячілий кінь, а поруч із ним розминав затерплі від довгої їзди плечі вершник із золотою лілією на червоному плащі: до Кінна-Тіате прибув гінець імператора.