Глава 7.1

— Вчора на ритуалі ти стала між Хальвардом та Хелмі. Нащо?

— Мені здалося, що так буде правильно. Він міг заподіяти вам шкоди. Я просто хотіла вас захистити.

— Тож, ти — його учениця, але не довіряєш йому, — це прозвучало не як питання, а як ствердження. Уттунніке хитнула головою, ніби розмовляла сама з собою. — Він розказав, що побачив у своїх видіннях?

— Ні, — Йорунн невдоволено підібгала губи. — Сказав, що поки зарано.

— Тож, він — твій вчитель, але не довіряє тобі. Кепсько. 

— Не думаю, що це недовіра, — несподівано для себе озвалася Йорунн. — Скоріше небажання ділитися тим, що лякає або засмучує. Мій брат чинив так саме, коли… — вона різко замовкла і подумки дала собі ляпаса.

— У тебе є брат?

— Був… Та я не маю говорити про це.

От дурепо! Втратила пильність, розм'якла у теплі, а може, зачарувалася затишністю намету саянки.

— Тоді не буду розпитувати, дитино, — Уттуніке заспокійливо поплескала її долонею по напружених плечах. — Але ти маєш рацію: іноді найкращі мотиви змушують нас чинити дурощі.

Вона відвернулася, витягла замотаний у хутро металевий ківш, наповнила з нього дві невеликі мисочки. У повітрі одразу запахло травами й літом. Уттунніке перша зробила ковток і протягнула іншу миску Йорунн.

— Ми з правителем знайомі дуже давно, вже й не злічити скільки років. Він хороша людина, багато зробив для саянів. Я люблю його, як брата або сина, хоча, найімовірніше, годжуся йому в онуки. Хальвард потайний і не поспішає показувати свої слабкості. А вони, повір, є в кожного з нас. Вам обом стало б значно легше, якби ви навчилися довіряти одне одному. 

— Нащо ви це говорите?

— Бо ти тепер частина його життя, така ж невіддільна, як і його магія.

— Не думаю, що я частина чийогось життя, — важко зітхнула Йорунн. — Хальвард терплячий зі мною. Але в нього свої мотиви, він, як і я, лише прийняв вибір, зроблений за нас магією.

Уттунніке усміхнулася й заперечно похитала головою.

— Ти помічаєш лише те, що бачить твоя голова, — і шаманка легенько доторкнулася до чола дівчини, — а дивитися треба ще й ось тут, — долоня старої лягла навпроти серця. — Знаєш, дівчинко, я багато чого бачила на своєму віку: і пристрасть, і самотність, і кохання, і відчай. Кожен із нас прагне щастя, тільки дехто так давно бореться з внутрішніми демонами, що забуває про світ навколо себе. Кажеш, що вас зв'язали проти вашої волі й не залишили вибору? Повір мені, Хальварда не можна примусити, на своєму шляху він здатен посунути гори. Коли багато років тому ми познайомилися, він розповідав мені про свою молодість і про те, як йому вдалося домогтися нинішньої могутності та влади. Це невесела історія, кінець якої поки що залишається невизначеним. Та ти могла б це змінити, якби схотіла. 

— Що ви маєте на увазі?

— Тільки те, що кажу. У Хальварда немає сім’ї, дружини чи дітей і навряд колись з'являться. Гадаю, дивовижний зв'язок із магією частково позбав його відчуттів, доступних звичайним смертним. А заразом — і розуміння, як важливо мати поруч того, кому можна відкритися. Та у тобі він бачить більше, ніж просто ученицю. Ти — його продовження, його спадщина, ти мала опинитися саме тут, саме зараз. Прислухайся до свого серця, невже не відчуваєш цього? Хіба не стало це місце твоїм другим домом?

— Ні, матінко, — Йорунн не дивилася в очі шаманці. — У мене були й дім, і сім'я. Вже були — і інших мені не треба. Якщо я з власної дурості чи примхи долі втратила їх, то шукати заміну не стану.

— Добре, на все свій час, — не стала сперечатися Уттунніке. — Та все ж запитай себе ще раз: вчора, коли ти стояла за два кроки від втіленого полум’я, кого й від кого ти захищала насправді?