Глава 6.3

Перед її поглядом розкинулася порожня площа, а за нею — величний храм з мармуровими колонами, увінчаний золотим куполом. Нічого прекраснішого Хелмі в житті не бачила. Але від каменю віяло смертельним холодом, а сяйво на гострих тонких баштах нагадувало блиск гострих зубів невідомого звіра.

— Що це? — розгублено перепитала вона. 

— Храм усіх стихій. Одно з двох сердець Дармсуда.

— Але… Я не була там. Нас не пропустили у верхню половину міста.

— Це мої спогади, Хелмі. 

Вона зробила невпевнений крок уперед і ледь не втратила рівновагу. Тіло — її власне тіло — знову набуло ваги й щільності, як і тіло Хальварда. Шаманка здивовано торкнулася свого одягу, відчула на ногах важке й недоречне в спеку взуття з хутра, потім обернулася:

— Але як?! Як ми потрапили до Дармсуда?

— Ми все ще в залі Кінна-Тіате. А це, — він обвів рукою залитий сонцем простір, — лише спогад, побудований за допомогою магії темряви.  

Хелмі кліпнула очима, намагаючись довести самій собі, що палюче сонце на щоках, задуха й віддалений гомін великого міста — лише плід чиєїсь уяви.

— То що я маю робити тепер?

— Матінка казала, що ти вмієш бачити очима духів. 

— Так, але в пустках. Духи ходять лише там, де живуть їхні нащадки. Жоден з саянів ніколи не жив на краю пустелі.

— Але ми не у пустелі, Хелмі, — м’яко нагадав Хальвард. — Ми в Недоре, усього лише за кілька днів дороги від ваших перевалів. І дехто з вас таки має родичів в місті. Тож я прошу тебе спробувати.

— І що в них запитати?

— Нехай покажуть вогняне колесо.

Шаманка зосередилася і почала шепотіти молитву, впевнена, що нічого не вдасться. Та вже за мить площу почали наповнювати силуети. Старі й молоді, не зовсім саяни, лише змішаної крові, але вони прийшли на її поклик навіть швидше ніж вдома.

Хальвард поклав руку їй на плече в той самий момент, коли в її свідомість увірвалося видіння.

Колесо. Сліпучо-яскраве, полум’яне, розпечене колесо, наповнене темрявою та мороком, що ніби розрізало простір між людьми та храмом, відкриваючи провалля кудись, де немає ані дна, ані країв.

— Ні! Ні, не треба! — Хелмі не витримала і відсахнулася й затулила обличчя долонями. — Геть! Не треба!

Хальвард встиг перехопити видіння за секунду до того, як воно розтануло разом із духами. Рвонув на себе, зім’яв, зменшив і стиснув у руці, ніби розпечене вугілля.

— Припиніть! Не робіть цього! — Хелмі трясло, ніби у лихоманці. — Це — зло. Це — смерть. Ви не маєте торкатися, не маєте дивитися…

— Я — маю. 

Хальвард — блідий, з чолом, що миттєво вкрилося краплями поту — хитнувся та впав на одне коліно. Вільною рукою окреслив в повітрі контур, що миттєво заповнився димом та перетворився на темне скло. А потім притиснув полум'яне коло до гладкої поверхні.

— Покажи мені.

Скло із дзвоном розбилося сотнею уламків. Хелмі скрикнула, коли один з них чиркнув її по скроні, залишаючи кривавий слід. Наступної миті сонце згасло, площу огорнула ніч, а всередині храму навпроти них спалахнуло світло.

Червоне, мерехтливе, тривожне, воно запульсувало, поглинаючи стіни будівлі, всмоктуючи їх, перетворюючись на таке саме вогняне коло, тільки неосяжно-велике. Земля під ногами затремтіла і потріскалася, а потім Хелмі втратила рівновагу й полетіла у темне провалля.

Тіло пронизав гострий біль, а світ закрутився в шаленому хороводі. Вона закричала, але гуркіт руйнування поглинув усі звуки. В ніс вдарила задушливий пил, і Хелмі злякалася, що або розіб'ється, або задихнеться, та в останню мить невідома сила кинула її вбік. Немов рибу, що заплуталася в тенетах, її тягли задом наперед геть від площі. Нутрощі різало тупим ножем, і шаманка застогнала. Оскаженілий простір підсовував їй знущальні картини, де небо змішалося із землею, а її, немов смітинку в бурхливому потоці, нещадно крутило й мотало туди-сюди. 

Аж раптом усе зупинилося. Біль минув, вона знову опинилася в темряві й тиші. По невидимому тілу прокотилася остання судома — і Хелмі буквально виштовхнуло у реальність.

Вона безсило хитнулася й сповзла на підлогу, хапаючи ротом повітря. Потім вдихнула на повні груди, закашлялася, провела пальцями по скроні — жодного сліду крові. 

— Мілорде!

Хелмі обернулася саме вчасно, щоб побачити крилату постать, огорнуту тінями й вогнем. Красиве, хоча й суворе обличчя чоловіка спотворилося, набуваючи хижих рис. В руці загрозливо спалахнув батіг, сплетений з вогню й темряви. А прямо перед ним, закриваючи собою і Хелмі, і Уттунніке, завмерла тонка дівоча постать Йорунн.