Глава 7. У спогадах

Живіт Хелмі звело судомою, але падіння одразу припинилося. Саянка здивовано заморгала, озираючись на всі боки. Вона опинилася в місці, немов зітканому з темряви. Зал і люди зникли, навіть власне тіло стало невидимим. Хелмі опустила погляд на свої ноги, та не побачила нічого, крім чорноти. Спробувала змахнути руками — їх теж не стало. Жах поглинув її холодною хвилею, але ніби нізвідки долинав голос герцога:

— Не варто лякатися: я просто трохи змінив напрямок течії твоєї свідомості. Це місце — твоя пам'ять, тому сприйняття простору чи звичних обрисів предметів у ньому втрачає сенс. Насправді ми все ще сидимо в залі, твоє тіло наче спить, аби не заважати подорожі. Дозволь мені вести тебе.

Хелмі кивнула, хоча складно кивнути, коли в тебе немає голови. Втім, невідомо як, але Хальвард чудово зрозумів її відповідь.

— Дивись уперед, на світло. Подумки повернися в той час, коли ти мандрувала до Дармсуду. Покажи мені все, що бачила.

Хелмі здивовано кліпнула, не розуміючи, як може бути «уперед» у місці, де немає не тільки напрямку, але й взагалі нічого, коли несподівано побачила крапку світла в далині перед собою. Вона наближалася, росла і мчала назустріч швидше, ніж шквальний вітер у бурю. Коли світло огорнуло шаманку, в тишу і спокій навколишнього простору, збиваючи з ніг і вибиваючи повітря з легень, разом увірвалися звуки, відчуття і запахи. 

Хелмі з відстороненим подивом спостерігала, як навколо змінюються спогади про подорож на південь. Ось під ногами хруснули й розсипалися випалені гілки чагарнику у пустці. Потім зображення змістилося, немов хтось змусив її подивитися в інший бік. З шаленою швидкістю промайнув довгий перехід дном ущелини, де безбарвна стежка повзла вздовж висохлого струмка. Ще одне загибле місце — обміліле озеро біля водоспаду. По нервах вдарило болісним розумінням: це ще одне зруйноване джерело водної стихії. Втім, і ця думка, і біль втрати, точно не належали Хелмі — і це страшенно лякало.

— Вибач, — голос Хальварда змусив її проковтнути клубок, що став у горлі. Тиск чужих емоцій вщух, відчуття присутності в розумі іншої істоти послабшало.

— Все добре. 

Час різко прискорився і стиснувся. Шлях, який зайняв у Хелмі понад сім днів, пронісся перед очима з жахливою швидкістю, викликаючи запаморочення і нудоту. Декілька разів саянка підсвідомо намагалася вирватися з міцних обіймів чужорідної магії, та щоразу голос Хальварда заспокоював, тихо шепочучи, що це всього лише минуле, яке не може становити загрози.

На першій зустрічі з людиною, що несла на собі відбиток руйнівної сили, Хальвард зупинився. Хелмі могла присягнутися, що її спогади стали чіткішими, а розпливчасті тіні та відчуття набули конкретних обрисів. Так, ніби в неї раптом з’явилася здібність не тільки бачити, а й розуміти побачене. Чужі думки, питання та висновки закрутили її у потужному вирі.

— Досить, благаю, — прошепотіла вона ледь чутно, розуміючи, що ще трохи — і вона остаточно розчиниться в океані іншої, могутньої та невблаганної магії.

— Цього недостатньо, — у голосі Хальварда почувся наказ, — якщо зараз відступиш, то все, що ми зробили, буде марним. 

— Я тану, — її голос зривався. — Втрачаю себе.

— Не втратиш. Та мені важко утримувати контроль, коли ти опираєшся. 

Хальвард пильно вивчив напівпрозорий димчастий силует, що проступав крізь людські риси. Потім знову рушив уперед, крок за кроком, вздовж вулиць Дармсуду, будівель із червоного каменю з дахами, вкритими золотом. В обличчя дихнуло спекою та пряними ароматами спецій, шкіру боляче дряпнули майже невидимі золоті піщинки — нагадування про близькість неосяжної та безжальної пустелі.  

Навіть у спогадах Хелмі не могла відкинути відчуття подиву, змішане з огидою та захопленням. Лабіринти вузьких провулків, строкаті базари, прикрашені кам’яним мереживом будинки з розкішними зеленими садами, огороджені високими непроникними парканами, чоловіки в багатошаровому одязі, жінки, що ховають обличчя, вразили шаманку до глибини душі. 

Майже так же сильно, як і ринок рабів, ганебні стовпи та величезна кількість жебраків, що тулилися до стін в очікуванні на подачку.

— Нащо ми тут? Я показала все, що могла, — Хелмі почувалася виснаженою. 

— Бо тепер маємо зазирнути не лише у минуле, а й у майбутнє.

Перед її поглядом розкинулася порожня площа, а за нею — величний храм з мармуровими колонами, увінчаний золотим куполом. Нічого прекраснішого Хелмі в житті не бачила. Але від каменю віяло смертельним холодом, а сяйво на гострих тонких баштах нагадувало блиск гострих зубів невідомого звіра.

— Що це? — розгублено перепитала вона. 

— Храм усіх стихій. Одно з двох сердець Дармсуда.

— Але… Я не була там. Нас не пропустили у верхню половину міста.

— Це мої спогади, Хелмі. 

Вона зробила невпевнений крок уперед і ледь не втратила рівновагу. Тіло — її власне тіло — знову набуло ваги й щільності, як і тіло Хальварда. Шаманка здивовано торкнулася свого одягу, відчула на ногах важке й недоречне в спеку взуття з хутра, потім обернулася:

— Але як?! Як ми потрапили до Дармсуда?

— Ми все ще в залі Кінна-Тіате. А це, — він обвів рукою залитий сонцем простір, — лише спогад, побудований за допомогою магії темряви.  

Хелмі кліпнула очима, намагаючись довести самій собі, що палюче сонце на щоках, задуха й віддалений гомін великого міста — лише плід чиєїсь уяви.

— То що я маю робити тепер?

— Матінка казала, що ти вмієш бачити очима духів. 

— Так, але в пустках. Духи ходять лише там, де живуть їхні нащадки. Жоден з саянів ніколи не жив на краю пустелі.

— Але ми не у пустелі, Хелмі, — м’яко нагадав Хальвард. — Ми в Недоре, усього лише за кілька днів дороги від ваших перевалів. І дехто з вас таки має родичів в місті. Тож я прошу тебе спробувати.

— І що в них запитати?

— Нехай покажуть вогняне колесо.

Шаманка зосередилася і почала шепотіти молитву, впевнена, що нічого не вдасться. Та вже за мить площу почали наповнювати силуети. Старі й молоді, не зовсім саяни, лише змішаної крові, але вони прийшли на її поклик навіть швидше ніж вдома.