Глава 6.1

***

Підготовка зайняла лічені дні. Уттуніке з Хелмі прийшли до замку, щойно отримали запрошення. Молода шаманка сильно хвилювалася і весь час озиралася по сторонах, ніби очікувала, що величні кам’яні склепіння зваляться їй на голову. Уттунніке ж навпаки розглядала дороге оздоблення і різьблене каміння з неприхованим інтересом. Якщо їй і було моторошно від незвичного оточення, вона цього не показувала. Провідник довів гостей до дверей, прикрашених складним срібним візерунком, і постукав.  

У тиші звук видався надто гучним. Хелмі від несподіванки міцно вхопила руку Уттунніке. Та підбадьорливо стиснула її пальці й рішуче зробила крок у прочинені стулки. За дверима на них чекали тиша і м'яке світло, розсіяне двома невеликими віконцями під самою стелею. 

— Матінко Уттуніке. Хелмі, — Йорунн шанобливо схилила голову, вітаючи жінок.

Зала, у яку вони увійшли, була майже порожньою, якщо не брати до уваги декількох крісел із різьбленого дерева в дальньому кутку. Підлогу вкривав чорний камінь із біло-сріблястими прожилками без жодного шва, ніби це й не камінь був, а застигла крига на поверхні озера. 

— Як ви почуваєтеся? — Йорунн допомогла старій умоститися в крісло. Уттуніке тільки відмахнулася.

— Як риба, яку витягли з води, — чесно відповіла Хелмі. — Забагато каменю, замало голосів. 

— Тут доволі затишно, — спробувала підбадьорити її Йорунн. — І вже напевно — безпечно. 

— Для таких, як ти чи твій лорд, мабуть. Та я відчуваю себе беззахисною за міськими мурами. Наче відірваною від усього, що мені знайомо.

— Тебе ніхто не скривдить. Більш того — і я, і матінка будемо поруч, аби допомогти.

Хелмі напружено повела плечима та спробувала розтерти замерзлі руки — ті помітно тремтіли. Йорунн окинула її поглядом, відчуваючи хвилю жалості та розуміння: певно, ще менш як рок тому степовичка так само розгублено озиралася навколо, намагаючись опанувати власні страхи. 

— Дозволиш? — вона обережно взяла долоні жінки у свої й подумки наказала власному вогню злегка торкнутися шаманки.

Дивно, але вийшло з першого разу, певно, бажання допомогти виявилося сильнішим за невпевненість. Хелмі, немов зачарована, розглядала власні долоні, наповнені м'яким золотистим світлом. На обличчі Уттунніке промайнула задоволена посмішка:

— Бачу, ти потроху опановуєш свої сили, дитя. Це добре. Але де Хальвард?

— Буде тут з хвилини на хвилину. 

Вона відвела гостю до центру залу та вказала на коло, викреслене прямо на камені. Брови молодої шаманки піднялися:

— Дивно, тут не відчувається вашої темної магії, — Хелмі опустилася на коліна та провела пальцями по золотих знаках, що заповнювали коло. — Зовсім інший фон: спокійний, нейтральний.

— Збалансований, — виправила Йорунн та вмостилася поруч, схрестивши ноги. — Ми створили його за допомогою накопичувачів різних типів магії: усі чотири стихії в повній рівновазі. Правитель вважає, що це допоможе тобі відчути зв’язок з оточенням та не нервувати зайвого разу. 

— А ще тут тепло.

Йорунн сховала задоволену посмішку. Правителя такі дрібниці турбували мало, він надто звик до власної сили та просто не помічав маленьких незручностей. Таких як, наприклад, жорстка та холодна поверхня для сидіння. Степовичка помічала. І тому власноруч додала у композицію сил крихту вогню.

Хальвард з’явився одразу, як Хелмі облаштувалася. Привітав Уттунніке, кивнув Йорунн, потім мовчки пройшов у центр й опустився на чорний камінь навпроти жінки. Шаманка завмерла, немов птаха перед змією. 

— Ти боїшся мене? — запитав правитель у саянки. Вона боязко кивнула. — Не варто, я не заподію тобі шкоди. Але мені дуже важливо отримати ті знання, якими поки що володієш тільки ти.

Саянка знову кивнула. Хальвард не робив спроб доторкнутися до неї, але й погляду не відводив, очікуючи й спостерігаючи не гірше за дику кішку на полюванні.

— Що матінка Уттунніке розповідала тобі про обряд?

— Що він доступний тільки небагатьом магам, і що він може бути непростим, мілорде. Я повинна довіритися вам, тоді все пройде швидше, але... — голос її здригнувся.

— Але?

— Але я не знаю вас і мені страшно в цьому місці, — вона обвела поглядом зал. — Тут усе таке чуже, неживе і... неправильне. Навіть камінь, — долоня її опустилася на чорну підлогу, — він теплий, хоча тут немає ні вогнища, ні сонця. Я почуваюся маленькою дитиною і не знаю, що і як маю робити.

— Ти вже не дитина, Хелмі, — м'яко посміхнувся він. — Розумію, що моя магія незрозуміла тобі. Це місце несе в собі майже чисту силу темряви, яка потрібна для проведення ритуалу. Скажімо так: тут ти в більшій безпеці, ніж будь-де в імперії або за її межами. Ти не бачиш, але, можливо, відчуваєш, охоронні контури, що лежать усередині стін. Тож залиш сумніви, загрозу становлять лише твої власні страхи й домисли. Ти — бажана гостя. І я щиро прошу про допомогу, хоча б заради твоєї землі, яку я обіцяв захистити.

Саянка кинула швидкий погляд на Уттунніке — і та заспокійливо кивнула.

— Я згодна. То що треба робити?

— Дивись на мене і просто не думай ні про що.

В його темних очах спалахнули іскри вогню, відлуння голосу прокотилося ледь чутним, але всеосяжним ехо, змушуючи затремтіти кожну клітинку тіла. А потім підлога пішла з-під ніг, і Хелмі провалилася у нескінченну глибоку воронку.