Глава 5. Вогонь шаманів

Наближення гостей Уттуніке відчула за кілька хвилин до того, як відкинувся полог шатра. Хальварда — по хвилі магії, якою буквально дзвеніло повітря Кінна-Тіате, Ульфа — по м’яких кроках тренованого полювальника. А от третій гість, точніше гостя, змусили шаманку здивовано кліпнути очима.

Невисока, тонка дівчина з білявим волоссям, що стирчало з-під теплої шапки на всі боки, ще й одягнена в чоловіче вбрання, виглядала дитям поруч із двома високими чоловіками. Привіталася незнайомка з пошаною і згідно з усіма правилами саянів, отже розпитала Ульфа або самого герцога про те, як слід поводитися. Але Уттуніке не була б собою, якби не помітила міцно стиснутих губ дівчини, уважного й гострого погляду та обережних жестів, ніби незнайомка почувалася вкрай незатишно і намагалася приховати це за ввічливою цікавістю.

Не подруга, не дружина, навіть не коханка, та й на таку зустріч герцог не запросив би випадкової людини. Схоже, варіант залишився лише один. Уттуннике кинула докірливий погляд на Ульфа й Хальварда і пробурчала:

— Чому одразу не сказали, що втягнули у свої ігри дівчину? — показово ігноруючи чоловіків, вона наблизилася до Йорунн, торкнулася її долонь із мозолями від меча, вдивилася в обличчя, потім стягнула з гості важкий плащ, підбитий хутром, невдоволено крякнула, помітивши добре треноване, проте позбавлене притаманних жінкам звабливих форм, тіло. — Велика Мати! Зовсім розум втратили? Знайшли розвагу: з дівчини, що створена, аби кохатися до світанку й дарувати нове життя, робити ще одного воїна! Шкода, ви не мого племені, обох відлупцювати б за таке треба. Йди, дитя, сідай обіч мене, зроблю тобі зміцнювальний відвар, будеш пити його і відпочивати. А якщо ці двоє негідників надумають заважати тобі сьогодні, то знай, що всередині намету можу розпоряджатися тільки я. Решта — хоч королі, хоч імператори — мають підкорятися моєму слову.

— Дякую, матінко, — усмішка незнайомки виявилася м'якою і чистою, а голову вона схилила з істинно королівською граціозністю, — але ні герцог, ні Ульф не ображають мене.

— Тому в тебе синці на зап’ястях і подряпини на шиї? — Уттунніке сплеснула руками, через що всі намистини й мотузочки на її одязі одразу почали розгойдуватися. — Ех, дитинко, ти ще занадто молода, аби зрозуміти всю глибину їхньої підступності. Взяти хоча б те, що вони притягли тебе слухати бурчання старої, замість того, щоб відпустити веселитися з іншими, — кивнула вона в бік приглушених звуків музики й пісень з-за стін намету.

— Я обов'язково приєднаюся до них на святкуванні довгої ночі, але з мого боку було б справжньою дурістю пропустити знайомство з вами. Адже коли ще вдасться поговорити із людиною, що бачить потойбіччя?

Уттунніке тільки багатозначно гмикнула й кинула на Хальварда швидкий сердитий погляд.

— Образиш — запрошу її жити до нас. А то й взагалі заберу в учениці.

— Мудра настільки жорстока, що позбавить мене товариства прекрасної Йорунн? — підняв брови Хальвард, старанно приховуючи посмішку.

— Мудра настільки мудра, що нагадує цінувати те, що небо посилає тобі як велику милість, — у тон йому відповіла Уттунніке, заливаючи гарячою водою тонко перетерті трави й ретельно вимішуючи отриману суміш. — Подивися на неї: вона ж виснажена, худа, наче суха гілочка, і руки стерті постійними тренуваннями. А волосся? — звернулася вона вже до Йорунн. — Хто з них двох, нестерпних, додумався обстригти твоє волосся?

— Я сама зробила це, матінко, — тихо відповіла дівчина. — І бачить небо, що коса — не найбільша втрата в моєму житті.

— Знаю, донечко, — простягнула їй чашку шаманка, — я прочитала це у твоїх очах. Але сьогодні не час ятрити старі рани, пий відвар, він зігріє і додасть сил.

Йорунн із вдячністю прийняла з її рук неглибоку чашу без ручки, від якої підіймався дивовижний гострий та пряний аромат.

— Ну що ж, — Уттунніке, нарешті перестала кидати на Ульфа і Хальварда хмурі погляди, жестом запросивши чоловіків влаштуватися біля вогню зручніше. — Мені багато чого хочеться розповісти вам, хоч не знаю, з чого починати. Як ви самі розумієте, я вже не така молода, щоб мандрувати взимку заради веселих свят, якими б незвичними вони не були. І хоча духи предків поки що не кличуть стару Уттунніке до себе, сил на довгу дорогу вже треба витрачати більше, ніж у мене є, — фиркнула шаманка. — І все ж є дещо, що варте вашої уваги, але не має потрапити до чужих вух.

Вона вмостилася на розкішній білій шкурі, відкинула на спину довгі сиві коси.

— Почалося все близько трьох років тому. Влітку, коли сонце не ховається за обрій навіть уночі, землі повні звірів, а вода — рибою. Ми, як і кожного року, стали табором біля пасовиськ, готували шкури на продаж, сушили улов, щоб не голодувати в хуртовини та мороз. І ось, хоча погода була напрочуд сприятливою, раптово море спорожніло. Наші чоловіки йшли все далі й далі від берега, але поверталися з порожніми сітками. Слідом за рибою пішли кудись і жирні морські тюлені, зі шкір яких ми робимо наші човни. Потім зникли птахи. Деякі з них зривалися з насиджених місць і, гидко кричачи, наче за ними щось гналося, кидалися по небу, поки не відлітали геть. Довше інших трималися дикі звірі, але врешті й вони покинули обжиті місця.

А потім до мене прийшли духи предків. Їх було багато і вони ніколи раніше не з'являлися самі без запрошення. Сказали, що нашими землями ходить якась жахлива тінь, про яку вони нічого не знають і не можуть її прогнати, саме вона відлякує живих істот. І ще сказали, вона прийшла з-за гір із південного заходу. За словами духів, вона висмоктує сили землі, немов посуха, яка випиває воду з озера. 

Спершу я гадала, що то якийсь навіженій з вашої імперії, маг, який порушив наказ не використовувати свою огидну магію на наших землях. Проте духи сказали, що то була не людина, а розмитий силует, що метається по землі та повітрю. Предки були налякані, казали, що не можуть підійти до тіні чи торкнутися її, що від неї тхне смертю та темрявою, і що якщо так піде й далі, то їм доведеться покинути наші землі, аби не загинути остаточно.