Глава 4.1

***

З правителем Недоре матінка Уттунніке познайомилася, коли ще не була найстаршою в роду, але й з дівочого віку давно вийшла. Тіло її на той час дало життя вісьмом дітям, троє з яких вже змужніли й готові були до продовження роду. У саянів цей вік називався «іннітаке», що віддалено могло відповідати загальному «зрілий» або «шановний», тому Уттуніке відправилася вчитися у шаманки з сусіднього стійбища — старої, зморщеної жінки з пронизливими й рідкісними для північного народу синіми очима. 

Саме вона і повідомила: дивна людина йде пустками. За спиною її вогняні крила, але ступає вона по землі, і трави не ламаються під її ногами. 

— Так не буває! — заперечила Уттунніке.

— Духи бачили, — знизала плечима наставниця. — Духи кажуть. Духи не вміють брехати.

Він прийшов, коли впали вечірні сутінки. Ступив ніби нізвідки в коло світла, і навіть собаки, які бігали навколо наметів, не помітили приходу чужинця. Чоловік виглядав не надто молодим, темне волосся його було зав’язано шкіряним ремінцем, на одязі лежав пил, за спиною погойдувався об'ємний згорток ковдри, з середини якого висовувалося руків'я довгого меча. Звичайнісінький мандрівець з півдня: ні обіцяних крил, ні вогню поруч із ним видно не було, та й сліди на землі він залишав, як будь-яка інша людина.

І все ж коли Уттунніке подивилася в його очі, то побачила в них іскри, що пробивалися з-під попелу. Гість підняв руку відкритою долонею вгору, у вічному жесті миру, а потім звернувся до старої шаманки мовою саянів, чим ще більше здивував навколишніх.

Він назвав себе Хальвардом, правителем країни, що лежала за горами на південь. Сказав, що прийшов з миром і не порушить їхнього спокою. Він шукав старшу в роду, хотів розповісти їй багато чого, що знає сам, і запитати про те, що знають тільки шамани.

— Я спостерігаю за тобою вже багато днів, — раптово сказала стара з синіми очима, — бачила твої крила. Вони з полум'я і тіні, але ти сховав їх. Чому?

— Не хотів турбувати духів ваших предків, — шанобливо схилив голову мандрівник. — Навіщо розпалювати полум'я там, де зігрівають серця?

Відповідь, схоже, сподобалася старій шаманці. Вона вказала на вільне місце поруч із собою:

— Сідай і дай ногам відпочинок, ми поговоримо пізніше, коли місяць підніметься до Міцних Сіток, — вказала вона на розсип зірочок над головою.

Після вечері кочівники почали розходитися, біля вогню залишилася тільки стара шаманка, гість і Уттунніке. Вона сиділа трохи осторонь і підкладала у багаття тонкі гілочки, щоб полум'я давало трохи світла. 

Стара шаманка запитувала, гість відповідав, Уттунніке мовчала і слухала. Перед її очима відкривався новий, незвіданий світ півдня, повний інших людей, невідомих тварин, незрозумілих сил і дивовижних речей. Розмова затяглася до глибокої ночі, та коли місяць схилився над обрієм, голос гостя раптом змінився.

— Мудра, — так він звертався до шаманки, — в мене теж є питання, що змусили пройти довгий шлях до тебе.

Хальварда цікавило все: як почути духів предків, як зрозуміти вітри, як саме вони розмовляють із саянами, звідки взялися ті дивні камені, що так приваблювали збирачів до берегів річок та ущелин північних земель. 

Він уважно слухав дитячі казки, в яких каміння називали сльозами, що пролилися з розбитого серця матері-землі, коли чорний вогонь з неба вдарив по безкрайніх полях. Про те, як пишні луки перетворилися на бідні пустки, як заповнилося мертвою солоною водою озеро під горами, як дим, що здійнявся в небо, сховав ці краї від сонця й тепла на довгі роки. Як все живе втекло на південь, залишивши спорожнілі пасовища снігу та північним вітрам.

Повідала шаманка і про те, що земля породила народ саянів, давши їм знання, як виживати в цих суворих краях і наказавши зберігати їх до кінця світу. Навіть після смерті саяни залишалися частиною пусток. Душі тих, чий термін настав, розчинялися в каменях і травах, у птахах і рибі, слухаючи, спостерігаючи та розповідаючи про все, що дізналися, своїм нащадкам.

А коли небо на сході забарвилося в червоний, стара шаманка раптово схаменулася:

— Покажи нам твої крила! Духи хочуть побачити їх, та й мені цікаво.

Хальвард уважно подивився в яскраво-сині очі жінки, а потім кивнув, встав, на секунду опустив голову, наче прислухаючись до чогось, а потім різко підняв погляд до неба.

Усю його постать немов заволокло темним туманом, через який проступав тільки силует. Гість ніби виріс у зрості й у плечах, риси його обличчя загострилися й посуворішали, під ногами спалахнули язики золотисто-червоного полум'я, закрутилися у високі вихори, що ореолом світла охопили фігуру в центрі. А за спиною чоловіка розпустилися двоє величезних темних крил, прекрасніші за які Уттунніке не бачила нічого в житті.

Немов крила буревісника, але витонченіші, сповнені могутності й сили, одним помахом наповнили вони все навколо гарячим повітрям. Уттуніке навіть прикрила обличчя рукою, щоб не обпектися. Та видіння згасло, за мить перед нею стояв той самий мандрівник у сірому одязі, поруч із ним на зеленій траві лежав його дорожній пакунок, і жодна травинка під його ногами не почорніла і не скрутилася від нестерпного жару.