Глава 4. Людина із сутінок

Якщо жителі метушливого, затісного й надто галасливого півдня на чомусь і розумілися, то лише на святкуваннях. Заради яскравого видовища стара шаманка була ладна стерпіти й довгу подорож крізь гори, і мовчання духів. Наче мале дитя, Уттунніке із захватом розглядала саморобні ліхтарики з паперу, якими городяни прикрашали провулки, різноколірні прапорці, розвішані вдовж алей, плетені з лози вінки, перевиті шовковими стрічками, закріплені на дверцятах будинків та стулках воріт.

У торгових крамницях, у вікнах, навіть просто на площах стояли вбрані гілки дерева кіззу — рослини з рівною біло-рожевою корою та вузькими зеленими листочками, що не опадали навіть взимку. Місцеві жителі вважали це дерево символом вічного життя і перемоги весни над зимовими холодами, тому прикрашали гілки кіззу іграшками з розписаного яскравими фарбами сухого тіста.

Найдовшу ніч у році було заведено вважати останньою ніччю року, а перший світанок після неї шанували як священний день, що віщує народження нового кола життя. Тому навіть напередодні свята на вулицях грала музика, перекочувався гучний сміх, над вогнем диміли казанки з гарячим вином із медом, від пекарень тягнувся аромат здобної випічки — незмінного супутника зимових урочистостей. І, оскільки саяни планували святкувати разом з усіма, найдовша ніч обіцяла стати однією з найбільш радісних.

Матінка Уттунніке знала напевно: вони й намети встановити не встигнуть, як до кочівників приєднаються місцеві жителі. Жителі Кінна-Тіате майже не розуміли протяжно-ритмічну мову кочівників, проте саяни з легкістю опановували ледь не всі діалекти імперії. 

— А що там, на півночі? А як не мерзнуть ваші олені? А чи можна до них доторкнутися? А що вони їдять? А ви справді живете на санях? 

На ці питання дітлахів, як і на сотню інших, Уттунніке відповідала, навіть не ховаючи посмішку. Потім гостинно розсаджувала найдопитливіших ближче до вогню і розповідали химерні історії.

У них величезні снігові велетні з синіми крижаними очима виходили з води й гризли білими зубами берег, сподіваючись одного разу проковтнути всі землі на світі. Про те, як за лічені дні зацвітають околиці мертвого солоного озера, що розлилося біля підніжжя Холодних гір із північного боку. Що влітку та земля стає схожа на синьо-рожевий килим, а на поверхні води розгойдують золотими голівками маленькі квіти, що дають чудовий аромат. Співала про весняне сонце, що зігріває промерзлу землю, даючи початок безлічі річок і струмочків. Зовсім пошепки —  про величезних теплих риб, що живуть у непривітному північному морі, але не завдають шкоди ані людям, ані іншим морським істотам. 

Коли сутінки огорнули місто, вона непомітно залишила табір, де юрмилися люди, та повернулася до свого намету. Вмостилася зручніше, заплющила очі й, в очікуванні зустрічі зі старим другом, поринула у спогади.

***

З правителем Недоре матінка Уттунніке познайомилася, коли ще не була найстаршою в роду, але й з дівочого віку давно вийшла. Тіло її на той час дало життя вісьмом дітям, троє з яких вже змужніли й готові були до продовження роду. У саянів цей вік називався «іннітаке», що віддалено могло відповідати загальному «зрілий» або «шановний», тому Уттуніке відправилася вчитися у шаманки з сусіднього стійбища — старої, зморщеної жінки з пронизливими й рідкісними для північного народу синіми очима. 

Саме вона і повідомила: дивна людина йде пустками. За спиною її вогняні крила, але ступає вона по землі, і трави не ламаються під її ногами. 

— Так не буває! — заперечила Уттунніке.

— Духи бачили, — знизала плечима наставниця. — Духи кажуть. Духи не вміють брехати.

Він прийшов, коли впали вечірні сутінки. Ступив ніби нізвідки в коло світла, і навіть собаки, які бігали навколо наметів, не помітили приходу чужинця. Чоловік виглядав не надто молодим, темне волосся його було зав’язано шкіряним ремінцем, на одязі лежав пил, за спиною погойдувався об'ємний згорток ковдри, з середини якого висовувалося руків'я довгого меча. Звичайнісінький мандрівець з півдня: ні обіцяних крил, ні вогню поруч із ним видно не було, та й сліди на землі він залишав, як будь-яка інша людина.

І все ж коли Уттунніке подивилася в його очі, то побачила в них іскри, що пробивалися з-під попелу. Гість підняв руку відкритою долонею вгору, у вічному жесті миру, а потім звернувся до старої шаманки мовою саянів, чим ще більше здивував навколишніх.

Він назвав себе Хальвардом, правителем країни, що лежала за горами на південь. Сказав, що прийшов з миром і не порушить їхнього спокою. Він шукав старшу в роду, хотів розповісти їй багато чого, що знає сам, і запитати про те, що знають тільки шамани.

— Я спостерігаю за тобою вже багато днів, — раптово сказала стара з синіми очима, — бачила твої крила. Вони з полум'я і тіні, але ти сховав їх. Чому?

— Не хотів турбувати духів ваших предків, — шанобливо схилив голову мандрівник. — Навіщо розпалювати полум'я там, де зігрівають серця?

Відповідь, схоже, сподобалася старій шаманці. Вона вказала на вільне місце поруч із собою:

— Сідай і дай ногам відпочинок, ми поговоримо пізніше, коли місяць підніметься до Міцних Сіток, — вказала вона на розсип зірочок над головою.

Після вечері кочівники почали розходитися, біля вогню залишилася тільки стара шаманка, гість і Уттунніке. Вона сиділа трохи осторонь і підкладала у багаття тонкі гілочки, щоб полум'я давало трохи світла. 

Стара шаманка запитувала, гість відповідав, Уттунніке мовчала і слухала. Перед її очима відкривався новий, незвіданий світ півдня, повний інших людей, невідомих тварин, незрозумілих сил і дивовижних речей. Розмова затяглася до глибокої ночі, та коли місяць схилився над обрієм, голос гостя раптом змінився.

— Мудра, — так він звертався до шаманки, — в мене теж є питання, що змусили пройти довгий шлях до тебе.

Хальварда цікавило все: як почути духів предків, як зрозуміти вітри, як саме вони розмовляють із саянами, звідки взялися ті дивні камені, що так приваблювали збирачів до берегів річок та ущелин північних земель.