Глава 4. Людина із сутінок

Якщо жителі метушливого, затісного й надто галасливого півдня на чомусь і розумілися, то лише на святкуваннях. Заради яскравого видовища стара шаманка була ладна стерпіти й довгу подорож крізь гори, і мовчання духів. Наче мале дитя, Уттунніке із захватом розглядала саморобні ліхтарики з паперу, якими городяни прикрашали провулки, різноколірні прапорці, розвішані вдовж алей, плетені з лози вінки, перевиті шовковими стрічками, закріплені на дверцятах будинків та стулках воріт.

У торгових крамницях, у вікнах, навіть просто на площах стояли вбрані гілки дерева кіззу — рослини з рівною біло-рожевою корою та вузькими зеленими листочками, що не опадали навіть взимку. Місцеві жителі вважали це дерево символом вічного життя і перемоги весни над зимовими холодами, тому прикрашали гілки кіззу іграшками з розписаного яскравими фарбами сухого тіста.

Найдовшу ніч у році було заведено вважати останньою ніччю року, а перший світанок після неї шанували як священний день, що віщує народження нового кола життя. Тому навіть напередодні свята на вулицях грала музика, перекочувався гучний сміх, над вогнем диміли казанки з гарячим вином із медом, від пекарень тягнувся аромат здобної випічки — незмінного супутника зимових урочистостей. І, оскільки саяни планували святкувати разом з усіма, найдовша ніч обіцяла стати однією з найбільш радісних.

Матінка Уттунніке знала напевно: вони й намети встановити не встигнуть, як до кочівників приєднаються місцеві жителі. Жителі Кінна-Тіате майже не розуміли протяжно-ритмічну мову кочівників, проте саяни з легкістю опановували ледь не всі діалекти імперії. 

— А що там, на півночі? А як не мерзнуть ваші олені? А чи можна до них доторкнутися? А що вони їдять? А ви справді живете на санях? 

На ці питання дітлахів, як і на сотню інших, Уттунніке відповідала, навіть не ховаючи посмішку. Потім гостинно розсаджувала найдопитливіших ближче до вогню і розповідали химерні історії.

У них величезні снігові велетні з синіми крижаними очима виходили з води й гризли білими зубами берег, сподіваючись одного разу проковтнути всі землі на світі. Про те, як за лічені дні зацвітають околиці мертвого солоного озера, що розлилося біля підніжжя Холодних гір із північного боку. Що влітку та земля стає схожа на синьо-рожевий килим, а на поверхні води розгойдують золотими голівками маленькі квіти, що дають чудовий аромат. Співала про весняне сонце, що зігріває промерзлу землю, даючи початок безлічі річок і струмочків. Зовсім пошепки —  про величезних теплих риб, що живуть у непривітному північному морі, але не завдають шкоди ані людям, ані іншим морським істотам. 

Коли сутінки огорнули місто, вона непомітно залишила табір, де юрмилися люди, та повернулася до свого намету. Вмостилася зручніше, заплющила очі й, в очікуванні зустрічі зі старим другом, поринула у спогади.