Глава 3.1

Повільно, але неминуче наставала осінь. Вона забарвила листя дерев у золото і багрянець, а потім полили дощі. Хальвард, який уважно спостерігав за тим, як просуваються заняття Йорунн, нарешті, вирішив, що можна виділити час для навчання магії. Він прямо заявив, що до управління темрявою вона ще не готова, а тому почали вони з найпростіших елементів вогню.

Неспішно і плавно розкривався дивовижний світ полум'яної стихії. Виявилося, що для управління нею потрібно вміти зосереджувати всі сили розуму на одній меті. Будь-які сторонні думки призводили до розсіювання магії, а потоки сили розвалювалися просто в руках. Колись на старому дозорному майданчику Хальвард сам скеровував течію вогню, використовуючи Йорунн тільки як провідник. Тепер їй треба було навчитися контролю самостійно.

На те, щоб очистити розум, йшли години. Зберігати думки досить спокійними виходило хвилини. Втратити ж управління можна було за лічені секунди. Іноді Йорунн впадала у відчай від власної нетерплячості та метушливості, але час минав, одна за одною почали вдаватися речі, про які раніше можна було тільки мріяти, і тоді шлях, що лежав попереду, переставав здаватися їй безнадійно довгим.

Коли почалися перші снігопади, тренування раптово перервалися. Правитель і його вірний воєначальник покинули місто на тиждень, не пояснивши нічого навіть Віалі та Йорунн. Повернулися вони втомлені, змарнілі, а на обличчі Хальварда знову залягли глибокі тіні. Йорунн частіше бачила його задумливим, немов зануреним у якусь внутрішню боротьбу. Тепер за кожної слушної нагоди Хальвард ішов на майданчик тіньового храму і залишався там, раз у раз викликаючи тіні та відправляючи їх невідомо куди.

А потім у місто один за одним почали приїжджати гінці. Спершу прийшла звістка про візит народу саянів. Майже одночасно доставили лист від самого імператора, в якому він інформував про прибуття свого посланця. Того дня правитель викликав Йорунн до себе і попередив, що цей візит аж ніяк не буде дружнім. Метою посланця могла бути як сама Йорунн і все, що пов'язано з нею, так і справи правителя, про які він згадав поки що тільки побіжно. 

— Ульфе, розкажи мені про саянів. Тільки не плітки, — попросила Йорунн після тренування напередодні візиту до матінки Уттунніке. Йорунн вмостила важкий дерев’яний меч для тренувань у стійку і з зацікавленістю розвернулася до наставника. — Адже ти служив на півночі, в замку Утта, маєш знати про них більше за інших. 

— Що саме тебе цікавить? — Ульф саме зняв захисні обладунки й втомлено повів плечима.

— Наприклад, я чула, що вони зовсім не шанують чоловіків.

— Чистесенька правда, — хихотнув Ульф. — Вони вважають, що чоловіки належать землі, а жінки живуть на кордоні світів і вміють слухати духів. Без духів на півночі не вижити, тож майже в кожній родині є своя шаманка або заклинателька. Ясновельможні імператори неодноразово запрошували саянів жити на землях на південь від Холодних гір, та вони ніколи не погоджувалися, відповідаючи, що духи забороняють їм змінювати спосіб життя. Так це чи ні, але саяни самі собі господарі: живуть за відомими тільки їм законами, йдуть або повертаються разом з вітрами, подовгу залишаючись там, де недосвідчений мандрівник не протягнув би й кількох днів. Найстаршу в роду жінку вони шанують, наче королеву, і підкоряються кожному її рішенню.

— А чому імператори намагалися потоваришувати з ними? Не дуже схоже на Золоті землі.

— Все через старовинний договір. Пам’ятаєш камені, що використовують в замку для підігрівання води?

— Прозорі кристали? — Йорунн здивовано підвела брови, не розуміючи такої швидкої зміни теми.

— Саме вони. Зберігання тепла — лише одна з сотні можливостей їхнього використати, бо вони здатні накопичувати й зберігати стихійну магію. Землі, води, повітря чи вогню — немає жодної різниці. Для магів, особливо для не найобдарованіших, ці кристали дорожчі за золото.

— Припустимо, але до чого тут це?

— Бо єдине місце у світі, де їх можна знайти, — це пустки саянів.

Ульф без жодного вагання стягнув з себе вогку сорочку, щоб переодягтися. Раніше б Йорунн відчула укол сорому, але після всіх цих падінь, поштовхів, ударів та багаторазових катань по землі в тісних обіймах, коли вона намагалася позбавити супротивника можливості рухатися, перейматися через якісь дурнуваті правила просто не вистачило сил.

— Розумієш, — продовжив Ульф, — саяни трохи дивний народ. З давніх-давен їхнє життя підпорядковувалося ритму, який задавала природа. Мешканці безплідних рівнин слухалися тільки своїх духів. Ті завжди попереджали нащадків про прихід небезпечних холодних вітрів та снігових штормів, але не любили стихійної магії, якою володіли жителі півдня. Шаманки говорили, що стихійна магія виснажує силу землі, руйнуючи тонкий міст між різними реальностями, а коли зв’язок між живими та мертвими рветься, почути голоси предків стає неможливо. Без їхньої допомоги вижити довгими зимовими ночами, коли сонце не підіймається над горизонтом тижнями, кочівники не могли. Тож, коли перші мандрівники з півдня відкрили дивні властивості тих кристалів і почали намагатися затриматися в пустках, усім довелося шукати компроміси.

Саяни обіцяли власноруч збирати кристали й щороку віддавати їх людям на кордоні. Але натомість заборонили кожному, хто ступить на їхню землю, користуватися своєю магічною силою. Імперці не мали права жити на півночі від Холодних гір, зводити там будинки чи фортеці, прокладати торгові чи інші шляхи. Вони навіть не мали ходити стежками кочівників без їхнього дозволу. 

— Але правитель наказав прийняти їх у місті, наче почесних гостей.

— Бо для нього вони більше, ніж гості. Вони — друзі.