Глава 2. Про важливе не говорять на дорозі

Гості завітали у Кінна-Тіате рівно через сім днів. До столиці саяни приїжджали вкрай рідко і лише взимку, та коли все ж приїжджали, то збирали навколо себе не ледь не пів міста. Та й правду сказати, подивитися було на що.

На чолі процесії статечно крокувала невисока літня жінка. Вона була повною, з круглим лицем, вдягнута у довге розкішне вбрання з хутра і шкір. Весь її одяг був оздоблений безліччю кольорових мотузочок, на яких розгойдувалися кістяні намистинки, густо вкриті різьбленням або пофарбовані в червоний і зелений кольори. Голову жінки вінчала висока шапка незвичної форми: з гострим верхом і довгими крисами, що падали на плечі. Навершя було прикрашене довгим смугастим пір'ям, криси — вишивкою, а край оздоблювало бездоганно-біле іскристе хутро. З-під головного убору на плечі й спину спадали довгі сиві коси, перехоплені шкіряними ремінцями.

Жінка йшла неквапливою ходою, поважно спираючись на різьблений дерев'яний посох, верхівку якого теж обплітали мотузочки з намистинами й маленькими дзвіночками. При кожному кроці прикраси вдарялися об дерево, видаючи мелодійний дзвін. Ноги жінки були взуті в хутряні чоботи із загнутими догори носами, що давало змогу комфортно ходити навіть по пухкому снігу.

— Матінка Уттуніке, — шепотіли в натовпі. — Верховна шаманка північних пусток.

— Цікаво, чи привезла вона з собою своїх «духів предків».

— Цить тобі, блазню! Зовсім не смішно.

— Чи ти злякався, дурню? Мертві не ходять землею, подивись уважно, тут лише живі. Та й взагалі, коли народом командують баби, а чоловіки ведуть дім та господарство, тільки й залишається, що вигадувати нісенітниці.

— Угу, а ти тут, мабуть, найрозумніший?

— Може й так.

— Чого ж тоді герцог так шанує Велику Мати, й навіть імператор не чіпає їхнього краю? 

— Бо в саянів майже весь рік лежить сніг, лід тягнеться морем до самого обрію, а вітри ладні здерти з тебе шкіру живцем?

— Брешеш, про що й гадки не маєш. Мовчи вже краще.

За головною шаманкою йшли молодші жінки. Їхній одяг не ряснів вишивками й прикрасами, але був такого ж хитромудрого крою, як у родоначальниці. Слідом по дорозі повільно рухалися сани, запряжені оленями. Саяни майже не жили на постійному місці, не будували будинків з каменю або дерева, щороку переміщаючись слідом за стадами оленів на нові пасовища. Вони звикли до кочового життя і завжди подорожували сім'ями, тому на санях сиділи й старі, і дітлахи різного віку. Представники цього народу, що жив уособлено між північним кордоном Недоре й морем, були круглолицими, з темним волоссям, яке ніколи не стригли, лише прибирали в коси. Тільки жінки плели безліч дрібних і гнучких, як змійки, кісок, а чоловіки воліли носити одну широку косу вздовж спини.

Прибуття кочівників завжди тішило городян. Саяни були майстерними мисливцями. Вони привозили з собою безліч дорогоцінного білого хутра і довгого чорно-білого смугастого пір'я північних птахів. В них завжди було вдосталь різьблених прикрас з кістки, хитро зробленого рибальського приладдя, намистин та помаранчевих прозорих камінців, які північне море часто викидало на берег. Усередині цих каменів можна було розгледіти завмерлих метеликів, листочки, гілочки або бульбашки повітря, що створювали химерну гру світла.

Але найважливішим товаром були ліки. На рівнинах саянів зростали унікальні рослини, збирати й сушити які можна було лише кілька днів на рік, коли тоненькі стебла вже піднялися над землею і ввібрали силу сонця, але не переповнилися соками, щоб стати смертельно небезпечними. Саяни дбайливо збирали, сушили й заготовляли трави про запас, нікому не відкриваючи таємницю того, як це слід робити. Перетертий порошок трави локкхі, наприклад, був чудовим засобом від лихоманки, квіти шіїкалі зупиняли кров навіть у найжахливіших ранах, жунншанн знімав біль під час пологів і полегшував дитині шлях у новий світ, настій з віітаке проганяв страхи.

З воріт назустріч гордій та незворушній Уттунніке виїхав невеликий загін. Ульф спішився та низько вклонився, вітаючи гостю від імені правителя. Уттунніке поважно схилила голову, приймаючи привітання, а потім по-материнськи обійняла воїна і провела долонею по непокритому темному волоссю.

—  Рада тобі, Ульфе. Ти вже зовсім чоловік став, чи старі очі вже обманюють мене?

— Поруч із вами, матінко, я завжди буду лише дурним хлопчиськом, — з теплою усмішкою відповів він. — Вибачте, що не зустрів раніше, справи не відпустили.

— Знаю, знаю, — відмахнулася вона, — ви, жителі півдня, весь час поспішаєте, мабуть, сонце напікає ваші голови й змушує ноги бігти без відпочинку. Але я рада бачити тебе живим і здоровим. 

— Як і я — вас, матінко. Мої люди підготували місце у нижньому ярусі. Знаю, ви не звикли жити за мурами в оточенні будинків, та ваш візит став для нас хоч і приємною, але несподіванкою. Ми не встигли вигадати чогось кращого, а лишати гостей за порогом — зовсім нечемно. Як справи на півночі?

— Якби ж то я розуміла, хлопче, — тихо відповіла Уттунніке. — Птахи покидають гніздування раніше терміну, тварини біжать рівнинами, немов рятуючись від пожежі або передчасної зимової бурі, риба відійшла від берега на сотні метрів. Цього літа я часто йшла геть від стійбища, аби послухати вітер та звернутися до духів. І з кожним разом мені ставало дедалі тривожніше. Ні вітер, ні предки не могли розповісти нічого, та я ж бачу, як щось невідоме здіймається за обрієм, ворушиться під пилом минулих століть. Сильнішає, набуває форми, яку не осягнути людським оком. Мені треба поговорити з людиною, яка вміє не тільки відчути, а й витлумачити передчуття. Та про важливе не говорять на дорозі, його обговорюють у колі родинного вогнища, у теплі й млості. Скажи, лорд Хальвард у місті?

Ульф кивнув.

— Він прийде до вас, коли ви відпочинете після дороги.

Але Уттунніке лише похитала головою.

— Я не така стара, щоб гріти ноги біля багаття день і ніч, та й дороги у вас хороші. Передай йому, що я чекаю його вже сьогодні ввечері або сама прийду туди, де ми можемо говорити довго й спокійно. Якщо він дозволить, то й ти приєднуйся. Іноді простий мисливець побачить те, що мудрець не помітить...