Глава 13

Коли ми заїхали на паркінг скляного бізнес-центру, я очікувала побачити щось схоже на штаб-квартиру спецслужб – темні коридори та суворі обличчя. Але щойно скляні двері на останньому поверсі розчинилися, мене збила з ніг хвиля... життя.

Затишно оздоблені зовнішні стіни, відкриті комунікації під стелею і десятки моніторів. Перше, що я почула – не гул комп'ютерів, а гучний, щирий сміх.

– Та ні, ти бачив?! Він реально намагався зламати цей протокол через «пітон»? – вигукнув хтось за високою стійкою.

– Руки в нього з того самого місця, що й у попереднього адміна, – відповів жіночій голос, і знову вибухнув сміх.

Тут пахло дорогою зерновою кавою, свіжою випічкою та молодістю. Величезні вікна в підлогу відкривали вид на Дніпро, і весь офіс був залитий сонцем. Жодного мармуру чи золота. Бетон, світле дерево і яскраві крісла-мішки, на яких валялися молоді хлопці з ноутбуками.

Я зупинилася, розгублено дивлячись на дівчину на роликах, яка проїхала кудись вдалечінь, тримаючи в руці склянку лате.

– Раде! – до нас підскочив молодий чоловік у футболці з написом «Loading...». – Нарешті! Ми вже думали, ти вчора в Гімалаї полетів без попередження. Слухай, там по крипто-шлюзу є питання, глянеш?

Я подивилася на Стрижа. Він стояв поруч – такий само похмурий, у своєму дорогому костюмі, ніби випадково потрапив на дитяче свято. Але я помітила, як розслабилися його плечі. Він був удома.

Хлопець перевів погляд на мене. В очах ковзнуло легке здивування – схоже, Стриж не мав звички водити дівчат на роботу.

– Добрий день, – посміхнувся. – Я Фокс.

В них що, ніки замість імен?

– Гляну, – кивнув Радван, прямуючи далі.

Він ішов крізь величезний, ледь не на весь поверх, опен-спейс. І простір навколо нього ніби змінювався. Люди випрямлялися, кивали, хтось намагався зупинити його з питанням, але він лише кидав короткі відповіді, не збавляючи темпу. Хтось протягував руку – і Стриж легко плескав по долоні, дружньо посміхаючись. Посміхаючись!

Щось в усіх цих людях було спільним, принаймні в більшої частини з них. Я не могла намацати, зрозуміти, що саме, але дещо поєднувало їх окрім роботи і комп’ютерів. І Радван був центром цього всесвіту.

Я відчувала на собі погляди всіх присутніх. Сміх потроху вщухав, перетворюючись на зацікавлений шепіт. Вони дивилися на мене так, ніби я була якоюсь рідкісною екзотичною пташкою, яку Стриж притягнув у свою зграю.

– Радване, – до нас підійшла жінка, старша за інших, у суворому костюмі. – Адвокати чекають в переговорній. Ще хочу нагадати за вчорашнього інвестора. Ми перепросили і перенесли зустріч на сьогодні, він буде за півгодини. Неможна, щоб він пішов незадоволеним, вдруге ми його вже не вмовимо.

Я раптом усвідомила, що заради мене він вчора не пішов на роботу. А в нього ж тут явно багатенько справ. І взагалі, як він зумів з нічого виростити таку величезну корпорацію? Невже дійсно щось незаконне?

– Півгодини вистачить, – озвався Радван, заводячи мене в скляний акваріум кабінету, закритий зсередини опущеними жалюзі.

На нас чекали чоловік і жінка, немолоді, зібрані, в дорогих ділових костюмах. В обличчях зчитувався багаторічний досвід і нескінчена чіпкість поглядів.

– Пан Андрій Гольберг, пані Анастасія Климук, мої найкращі адвокати з будь-яких питань, – представив їх Радван, поки ми сідали навпроти.

Чоловік і жінка кивнули, професійно мене скануючи.

– Пані Еніда Костренко, – вказав на мене Рад, але здалося, що ці двоє вже знають про мене набагато більше, ніж я сама.

Жінка підсунула мені стос паперів.

– Підписуй, – промовив Радван, ніби заздалегідь вивчив усе, що тут є. – Договір з адвокатами. Позов про розірвання шлюбу. Заява про забезпечення позову – ми блокуємо спільні рахунки до розподілу майна. І головне – заборона Павлу наближатися до тебе.

Я втупилася на виписки зі своїх рахунків:

– Ти зламав мою пошту? Мої банкінги? – голос здригнувся від обурення. – Хто дав тобі право ритися в моєму житті, Стриж?

– Час, – він розвернувся до мене, – у тебе немає часу на рефлексії, Енідо. Ти б все одно надала доступ до цього всього, я лише прискорив процес.

– Чому ти постійно поводишся як хазяїн всього і всіх! – видихнула я, бажаючи збігти звідси. Сама знайти адвоката. Сама вирішити свої проблеми. І не бути йому нічим зобов’язаною!

Але ж Павло певно вже працює зі своїм адвокатом. Тим самим, якого рекомендував Марат. А іншого ще спробуй знайди.

– Я запросив для тебе своїх найкращих людей, – прохолодно відгукнувся Стриж. – Що знову не так?

– Твої методи, Радване. Ти міг сказати мені. Ти міг спитати мене про рахунки!

Радван кинув погляд на Анастасію та Андрія. Ті сиділи з професійними обличчями, чекали, поки ми закінчимо. Але я раптом відчула, що вони звикли: слово Стрижа – останнє. Він приймає глобальні рішення. І сперечатися з ним тут не прийнято.

– Якщо хочеш, можеш продовжувати далі сама, – промовив він.

– Це було б чудово. Дякую за допомогу. Але далі я дійсно сама. І без того вже зайняла багато твого часу.

Я взяла ручку, присунула до себе листи, звично намагаючись сконцентруватися над договором.

– Як хочеш, – він піднявся.

В цей момент якийсь хлопець влетів в двері, ледь стукнувши:

– Раде, у нас вхідний потік на шлюзі Сінгапуру. Це не звичайна атака, там самонавчальний алгоритм! Він змінює сигнатуру кожну мілісекунду, наші фаєрволи просто не встигають його ідентифікувати. Система сприймає його як легітимний трафік. Якщо не перехопити потік на рівні ядра і не відсікти сміття вручну, він викачає все за дві хвилини. Хлопці сліпнуть, ми не бачимо логіки в цьому хаосі!

Айтішнік ще продовжував видавати потік геть незрозумілих для мене слів, а Радван вже кинувся до нього.

Та в дверях все ж повернувся:

– Прощавай, Ені. Сама то сама.

– Навзаєм, Раде, – озвалась я.

Він вилетів з кабінету, на ходу знявши піджак і розслаблюючи вузол краватки. Я ж уважно перечитала і підписала документи.