Глава 12

Я мала б сказати, що тоді точно поїду. Але після цих слів – не змогла. Чомусь сиділа, дивилася на нього. І ніби розуміла щось, серцем, те, чого мозок ніяк не міг усвідомити.

– Принесу твою валізу, – він розвернувся до виходу. – Йди у свою кімнату.

Я піднялась. Тіло повело, і я вхопилася за стіл. Нічого ж собі вставило. Це через втому і стрес мабуть.

Ноги стали ватними, тіло налилося одним-єдиним бажанням. Спати.

Я ледь піднялася по сходах. Нашвидкуруч сполоснулася в душі. Коли вийшла – мій чемодан вже чекав на мене біля ліжка. Стрижа не було.

Вдягла свою піжаму – шовкову, тонку, яка нагадувала про інше життя. Лягла в ліжко, але сон не йшов. Я слухала дім. Слухала, як десь внизу зачинилися двері тераси. Як стихнули кроки.

А потім почула їх знову. Повільні, важкі. Вони наблизилися до моїх дверей і завмерли.

Я затамувала подих, дивлячись на смужку світла під дверима. Сама не розуміючи, чи хочеться, щоб він зайшов, чи навпаки. Хотілося кричати, вимагати правди. Або просто забути все, ніколи не приїздити в цей дім.

А ще хотілося дотиків. Гарячих, випадкових, будь-яких. Думки про Марту, яка ночувала явно не тут, а в його власному ліжку, розпалювали неочікувану діру в моєму серці.

Я дивилася. Чекала.

Але Радван просто стояв. Я майже відчувала його вагання крізь дерево дверей. І ніяк не могла прояснити для себе, що відбувається.

Хвилина. Друга. А потім тиша. Він пішов. Кроки стихнули, ледь чутно закрилися двері спальні навпроти.

Я згорнулася під ковдрою, відчуваючи дивну суміш полегшення і розчарування. Та на цей раз сон зморив майже миттєво.

Прокинулась я різко, від жахливого усвідомлення.

Вчора я пила! Мені ж неможна! Але боже, вчора про це не промайнуло жодної думки!

А він? Навіщо він купив ту кляту пляшку?

Підхопившись, як була розпатлана, я вискочила з ліжка. У вікна світило ранкове чисте сонце. Погляд зачепився за м’які нові тапки, яких вчора тут точно не було.

Але проскочивши повз, я увірвалася в двері навпроти.

– Ти спеціально! – вигукнула. Завмерла.

Радван повільно розвернувся. Його шкіра і волосся були вологими, татуювання вилискували різними кольорами. Він був у самому спідньому, тільки-но з душа. Дуже дорогому і красивому спідньому, що лише підкреслювало сильні ноги, тонку талію. І... те, що, власне, має приховувати спіднє.

Ковтнувши, я застигла. Відчула, як всередині знову підіймається суміш жара з ніяковістю.

– Що? – з відвертим подивом перепитав він.

Лише очі невідривно дивилися на мене, і там, на їхньому дні, розгорався вогонь.

– Ти спеціально споював мене! Знаючи, що мені неможна! Ти...

– Неможна? – перепитав Радван так щиро, що я на мить завагалась.

– Я вагітна! Звісно, що неможна!

– То навіщо ти тоді пила? – резонно запитав він, беручі до рук чорну футболку.

– Бо ти... – почала була я, але він швидким, гострим рухом опинився поруч. Майже нависнув наді мною:

– О, у принцеси знов хтось винен? А взяти відповідальність не себе? Ні? Я гадки не маю, що там можна і чого неможна вагітним, – на цьому слові обличчя знов закам’яніло, стало майже жорстким.

Ніби він ненавидив цю дитину, яка взагалі нічого йому не зробила!

– Я ніколи не був вагітним, Енідо, – похмуро хмикнув він. – І від мене теж ніхто не був, – він вимовив це так холодно, наче звітував про погоду. – Тож вибач, що не вивчив список твоїх нових обмежень. Але я не заливав тобі нічого в глотку силоміць.

– Я... – почала була я, але погляд впав на його груди. Там, біля серця, серед візерунків, які здавалися просто витвором мистецтв, ховались літери. Так одразу не побачиш, але зблизу я помітила як мінімум «ні» і почала шукати інші.

Помітивши, куди я задивилася, він різко натягнув футболку.

– Виїжджаємо за годину. Поснідай і збирайся, – Стриж розвернувся до одного зі своїх планшетів, якими був просто нашпигований будинок.

– Я поїду на своїй машині, – кинула я, розвертаючись.

– Мій дім – мої правила.

– А якщо я не хочу твоїх правил? – вигукнула я йому в спину.

Широкі плечі на мить напружилися під чорною тканиною.

– Тоді тобі варто було залишитися з Павлом і його шприцом. Там правила були куди кращі, чи не так?

Слова Радвана повиснули в повітрі, наче отруйний газ. Я задихнулася від обурення, але він уже не дивився на мене. Він знову став частиною своєї цифрової фортеці, зосереджено гортаючи щось на планшеті. Його спина здавалася витесаною з граніту – холодна, непорушна і абсолютно байдужа до мого болю.

Я розвернулася і майже вибігла з його спальні.

Наступна година минула як у тумані. Я механічно запхала речі назад у валізу, намагаючись не думати про те, що ще позавчора я була дружиною відомого нейрохірурга Халковського, а сьогодні – безхатько в домі того, хто порівнює свій порятунок із тортурами мого чоловіка.

На кухні справді чекав сніданок. Тости, яйця пашот і велика склянка апельсинового соку. Все виглядало ідеально, але я ледь змусила себе зробити ковток соку. Горло стиснуло від спазму.

Радван навіть турботу перетворював на знущання. Хоча не впевнена, чи удавана турбота Павла була ліпшою.

«Там правила були кращі», – крутилося в голові. Він знав, куди бити. Павло тиснув на мене м’яко, Радван же бив навідліг, прямо по відкритих ранах.

Він мовчки зніс мою валізу. Зупинився біля виходу в гараж.

– Ти все ще збираєшся це зробити? – його голос був низьким, позбавленим будь-яких емоцій. – Сісти за кермо, ледь не знепритомніючи від втоми?

– В мене багатий стаж водіння, – я дістала з сумки ключі, рішуче рушила до авто. – Мені потрібно відчувати кермо. Мені потрібно знати, що мої ноги ще можуть натиснути на гальма, а не висіти баластом у твоєму салоні. Тож просто дай мені дихати.

Він повільно підійшов ближче. Я не відступила, хоча всередині все стиснулося від його близькості. Стриж пахнув ранком, кавою і тією самою невідомою сумішшю, яка змушувала мій живіт запалюватися незнайомими імпульсами. Чи то від страху, чи то від гострого передсмаку.