Глава 11

– Забирайся, Павле, – голос Радвана став тихим, майже позбавленим інтонацій, і від цього ще більш моторошним. – З квартири. З клініки. З міста. Якщо я ще раз побачу твоє обличчя ближче, ніж на кілометр від Еніди... я зроблю те, чого Костренко не встиг. Я виправлю помилку в твоєму коді. Назавжди.

Павло відступив до вікна, але замість того, щоб зламатися, він раптом випрямився. Його страх нікуди не зник, але до нього домішалася холодна лють людини, якій нічого втрачати.

– Ти мені погрожуєш, Стриж? – Павло витер піт з чола, і я помітила, як сіпнувся кутик його рота. Він намагався повернути собі маску господаря становища. – Ти – лише відлуння того, що Едгар не встиг довести до ладу. Помилка, яку забули стерти. Ти думаєш, що врятуєш її? Ти ж сам не знаєш, коли в тобі «закоротить».

Радван не ворухнувся, але його пальці на мить стиснулися в кулаки так, що хруснули суглоби.

Що? Про що це вони?

– Збирайся, Ені, – кинув він мені через плече, ігноруючи слова чоловіка. – Швидше.

Я заскочила в спальню. Руки тряслися так, що я заледве потрапляла у валізу. Я кидала туди все підряд: документи, кілька змінних речей, свій ноутбук, коштовності тата, які зберігалися в сейфі за дзеркалом.

На мить я рвано видихнула, згадавши татів заповіт. Кинула в чемодан старе фото мами, що стояло на тумбочці.

Сьогодні мій день народження. Двадцять п’ять років. День, коли сонце мало «спати у травах», а замість цього воно випалює все навколо.

Закривши чемодан, я витягла ручку і вивезла його у вітальню. Павло стояв біля вікна, важко дихаючи. На столі лежав тріснутий шприц, з якого вже витікла майже вся рідина. Наче доказ злочину, який так і не стався.

– Ені, – покликав він, і в його голосі знову прорізалася та сама фальшива нотка. – Не йди з ним. Він не той, за кого себе видає. Ти не уявляєш, на що він здатний.

Я зупинилася на порозі, дивлячись на людину, з якою ділила життя три роки.

– Ти теж не той, за кого себе видавав, Павле. Щасливого мені дня народження.

Ми вийшли в під’їзд, запах якого тепер здавався мені запахом склепу. Радван йшов на крок позаду, наче тінь. Коли зайшли в ліфт, я нарешті змогла видихнути. Подивилася на Радвана. Він стояв, притулившись потилицею до дзеркальної стіни, заплющивши очі. На його скронях виступив піт, а пальці все ще були стиснуті в кулаки.

– Дякую, – тихо сказала я. – За те, що прийшов. Але далі я сама.

Ліфт дзинькнув, двері відчинилися на першому поверсі.

– Сама? – Радван розплющив очі, і в них знову спалахнув той темний, небезпечний вогонь. – Ти щойно бачила свого чоловіка зі шприцом. Ти думаєш, він просто піде пити каву? Він уже дзвонить тим, кому пообіцяв твій спадок. Сідай у машину, Енідо.

– Я не хочу бути твоєю заручницею, Стриж! Про що ви взагалі говорили? Яке «відлуння»? Що зробив мій батько?

– Віриш своєму божевільному Хаковському? – запитав він тихо, хапаючи за лікоть і майже силоміць ведучи до виходу. – Він не полишить тебе. Як мінімум, твоя машина в мене.

Радван відчинив дверцята пікапа:

– Сідай, – він поклав чемодан на заднє сидіння.

– Тільки за своєю машиною, – озвалась я, мимоволі кинувши погляд на вікна нашої квартири.

Колись я так раділа, бачачи в них світло. Це означало, що вдома на мене чекає люблячий чоловік.

Світло там все ще горіло, але дім перестав бути моїм.

– Хто такий Макс? – спитала тихо, коли машина тронулась і почала вивертати з вузьких дворових проїздів.

– Ніхто, – майже відрізав Стриж. – Забудь.

Я відвернулася до вікна, не знаючи, чи вірно роблю, що знову їду до нього. Машину забрати треба, та чи не вирішить він мене знову замкнути без нічого? Мені б скоріше заміський будинок закрити від Павла.

– Що було в заповіті? – цього разу порушив тишу Стриж.

– Нічого, – озвалася тим самим тоном. – Забудь.

Радван кинув на мене гострий примруж.

А до мене раптом дійшло, що сьогодні ніхто не подзвонив. Не написав мені. Не привітав з днем народження!

Підозрюючи недобре, я дістала мобілку.

– Ти що, заблокував усі мої контакти? – спробувала знайти відповідний розділ в телефонній книзі.

– Я не знав, від кого з них може дзвонити Халковський, – потиснув плечима Стриж.

– Ти ненормальний.

– Я прораховую ходи наперед.

Ну звісно. А мені сиди все відновлюй.

Втім, спершу я дістала візитку, яку дав Марат. Адвоката по сімейному праву. Найкращого з його слів. Набрала номер.

– Слухаю, – роздався з того боку приємний чоловічий голос.

– Добрий вечір. Мене звати Еніда Костренко, мені вас порекомендував Марат Зідаш. Я хотіла б, щоб ви вели моє розлучення.

– Ені... – тихо покликав Радван, торкнувшись мого ліктя, та я відмахнулася від нього.

На тому конці трубки повисла тиша.

– Вибачте, пані Енідо, – видав нарешті голос. – Я не можу взяти вашу справу. На жаль, щойно мені телефонував ваш чоловік Павло Халковський, і я взявся представляти його. Якби я знав, то...

– Зрозуміло, – перебила я, скинувши виклик.

– Дідько! – вицідила крізь зуби.

Може Марат дійсно веде якусь власну гру з Павлом? Як таке можливе?

– Якраз не встиг тобі сказати, – напівбайдужим тоном промовив Стриж. – Я найняв на твою справу своїх адвокатів.

– Ти – що?! – вразилась я.

Навіть не спитавши! Навіть не порадившись! Сам вирішив, сам зробив!

– Знав, що тобі знадобиться, – хмикнув Стриж.

Кинув на мене погляд і додав:

– До речі, позов вони подадуть першими.

***

До його дому на Оболонській набережній ми під’їхали вже у густих сутінках. Дніпро здавався масивним шматком чорного скла, в якому дрижали вогні ліхтарів. Радван не заводив машину в гараж, лише у двір, наче даючи мені зрозуміти: шлях вільний.

Я мала б просто забрати свою і поїхати. Мені не хотілося заходити в дім, який нагадував про минулу неприємну ніч. Але саме тут я знайшла прихисток, коли в розпачі не знала, куди бігти.