Глава 10

Радван

Кожна секунда тиші впивалася в мозок розпеченою голкою, поки я сидів у приймальні Марата Зідаша. Глушилки працювали на совість – мій сканер показував «зеро». Знав би, взяв би з собою більше обладнання.

Десять хвилин. П'ятнадцять. Півгодини. Я підвівся і підійшов до секретарки.

– Де вона? Розмова затягнулася.

Дівчина зблідла, її пальці на клавіатурі затремтіли.

– Пан Марат... вони ще розмовляють...

Я не став чекати. Ривком відчинив важкі двері кабінету. Порожньо. Тільки запах дорогих парфумів і відкрите вікно. Марат Зідаш сидів за столом, спокійно перегортаючи папери.

– Де вона, Марате? – я встромив в нього погляд, готовий вбивати.

– Вона пішла. Це її вибір. Гадаю, ви не зовсім консультант по безпеці.

Кулаки і зуби стиснулися самі собою. Я окинув поглядом кабінет. Ну не викинув же він її у вікно з восьмого поверху.

Потаємний хід? Принаймні сховатися тут не було де. Стіл, сейф у стіні і відкриті полиці вбудованої шафи з книгами та папками.

Пішла. Втекла. Не знаю, чого було більше: тривоги за те, що з нею може зробити Халковський, чи бажання знайти і... покарати.

Ні. Покарання теж залишилися в сиротинці. Я не тягтиму їх крізь все своє життя.

Я не став витрачати час на розмови з цим старим лисом. Вискочив у коридор, на ходу активуючи термінал. Глушилки Марата залишилися позаду.

Еніда

– Ені, не роби дурниць, – голос Павла став крижаним. Він не рушив з місця, але я почула, як у його кишені клацнув брелок сигналізації. – Ти нікуди не підеш. Тобі справді треба відпочити.

Я смикнула ручку вхідних дверей. Зачинено. Павло заблокував замок дистанційно.

– Відчини, – сердито вимовила я, не зводячи з нього погляду.

– Тільки після того, як ми поговоримо про те, що саме розказав тобі Марат, – він почав повільно насуватися на мене, і в його руці я побачила шприц, який він дістав із тумбочки в передпокої. – Це просто вітаміни і легке заспокійливе, люба. Ти ж знаєш, я лікар. Я знаю, що краще для тебе і нашої дитини.

Я притиснулася спиною до дверей, відчуваючи холод металу. Серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Розум відчайдушно шукав вихід. Я не встигну набрати код, щоб відкрити двері. Не встигну дотягнутися до картки у сумочці. Він надто близько.

Павло зробив ще крок. У тьмяному світлі передпокою голка шприца зблиснула холодною сталлю. Він дивився на мене не як чоловік, і навіть не як ворог – це був погляд хірурга, який розглядає тканину, що потребує корекції.

– Не підходь! – я виставила вперед сумочку, намагаючись створити хоча б мінімальний бар'єр. – Якщо ти це зробиш, я ніколи... чуєш, ніколи тобі не пробачу!

– Пробачиш, люба. Коли прокинешся завтра в нашому будинку, в безпеці, і ми спокійно обговоримо твій спадок, – він промовив це таким заспокійливим тоном, що по шкірі пробігли сироти. – Ти просто перевтомилася. Тобі ввижаються змови там, де є лише турбота. Дай мені руку.

Він простягнув вільну долоню, і я зрозуміла: він впевнений у своїй перемозі. Він вважає мене занадто слабкою, занадто наляканою.

«Спадок», стукотіло в голові слово, висмикнуте з його фрази. Я жодного разу не згадала про спадок. Про заповіт.

Отже, він знав.

Я міцніше стиснула ремінець сумки. Якщо я не відкрию двері, мені треба прорватися повз нього у вітальню. Там більше місця, там є важка ваза на столі, там є шанс...

– Тільки після тебе, Павле, – видихнула я, і замість того, щоб задкувати, раптом сама зробила різкий випад вперед.

Я не намагалася втекти. Я з усієї сили замахнулася важкою брендовою сумкою, в якій лежали мої ключі, гаманець, мобілка і флакон парфумів, і вгатила йому прямо по руці зі шприцом.

– Погань! – прошипів він, не очікувавши такої відсічі. Шприц відлетів у бік, ударившись об дзеркало, але замок на дверях так і залишився заблокованим.

Я кинулася в глибину квартири, серце виривалося з грудей. Заскочила на кухню, хапаючи з полиці перший-ліпший ніж для хліба. Руки ходили ходором, але я виставила лезо перед собою.

– Не підходь! – закричала, коли Павло з’явився в дверному отворі. Його обличчя більше не було турботливим. Воно перекосилося від люті, очі перетворилися на темні цятки.

– Ти з глузду з’їхала, Ені? – він потер забиту руку. – Ти погрожуєш мені ножем? Власному чоловікові? Батькові своєї дитини?

– Ти мені не чоловік. Ти – чудовисько. І я не дам тобі доторкнутися до мене.

Він почав повільно обходити кухонний острів, заганяючи мене в кут біля вікна. Позаду була лише скляна стіна вісімнадцятого поверху, під якою розкинувся байдужий Київ. Попереду – людина, яку я три роки думала, що кохаю, і яку тепер ненавиділа кожною клітиною тіла.

– Ені, не будь дитиною. Поклади ніж. Ти ж знаєш, я не хочу завдати тобі болю, – його голос знову став м’яким, обволікаючим, але очі залишалися холодними, розрахунковими.

Він зробив крок, і я сильніше стиснула руків’я. Дивний заповіт батька, зрада Павла, нічний візит до Радвана – все це сплелося в один тугий вузол, який зараз душив мене в цій колись затишній кухні.

Раптом у квартирі щось змінилося. Не було гуркоту чи криків. Просто вхідні двері, які Павло так впевнено заблокував електронним замком і сигналізацією, беззвучно прочинилися. Тихе, ледь чутне клацання механізму – і в коридорі з’явилася висока постать.

Павло завмер. Він ще не бачив, хто увійшов, але його хірургічне чуття зреагувало миттєво. Він різко обернувся, виставивши руку зі шприцом вперед, наче це була зброя.

– Хто тут?! – гаркнув. Його впевненість тріснула, як тонкий лід.

Радван увійшов у вітальню неквапливо. Його рухи були настільки точними й плавними, що здавалося, ніби він не йде, а ковзає крізь простір. У руках нічого не було – ні зброї, ні гаджетів. Тільки темний, нечитабельний погляд, спрямований на Павла.

Обличчя мого чоловіка почало змінюватися. Спочатку це було роздратування, потім – нерозуміння, і нарешті... чистий, тваринний жах, який він відчайдушно намагався приховати під маскою професійної витримки.