Глава 9

Під'їзд на Печерську дихнув знайомою прохолодою кондиціонерів та звичним ароматом дорогого дерева й воску. Мої підбори впевнено цокали по мармуру, хоча коліна підгиналися. Кожен крок тут відгукувався луною з минулого життя, яке закінчилося всього добу тому, але здавалося тепер античною історією.

Я зайшла у ліфт. Дзеркальні стіни безжально відбили мій новий образ: темно-синя спідниця, бежевий піджак, холодна рішучість у погляді. Але варто було дверцятам зачинитися, як я відчула фантомний дотик – тут, саме в цьому ліфті, Павло вперше притиснув мене до дзеркала після нашого весілля. Він цілував мене так палко, що я забула, як дихати, а його руки... тоді вони здавалися найнадійнішим прихистком у світі.

«Заради дитини», – прошепотіла я, кладучи долоню на живіт. Тут, у цій квартирі, ми планували життя. Вибирали колір стін – теплий беж, щоб було багато світла. Ми сміялися, сперечаючись, на кого наші діти будуть схожі більше.

Я думала, що кохаю його. Боже, я вважала Павла своїм порятунком після смерті батька! Я вірила, що він – моя скеля. А виявилося – піщаний насип, який розмило першим же дощем зради.

Ліфт дзинькнув, зупиняючись на моєму поверсі. Я вийшла в коридор, стискаючи сумочку з телефоном так, ніби це була детонаторна кнопка. Кожен метр до наших дверей давався важко. Ось тут ми вішали картину, яку купили на аукціоні. А ось тут я чекала його з роботи, виглядаючи у вікно під’їзду.

Я очікувала побачити порожню, тиху квартиру. Розраховувала, що Павло, як зазвичай, у такий час буде в клініці – різатиме, шитиме, рятуватиме пацієнтів, поки його власна душа гниє від брехні. Я хотіла просто зібрати документи, речі, забрати те, що належало мені за правом, і зникнути до того, як він повернеться.

Але щойно приклала електронну картку до замка і прочинила важкі двері, мої легені обпекло.

Запах. Гіркий, густий аромат кави з корицею. Його улюблений ритуал, який він зазвичай переносив у кабінет клініки. Серце зробило болючий кульбіт і впало кудись у шлунок. Він вдома.

Я застигла на порозі, боячись зробити крок у колись рідний простір, який тепер здавався замінованим полем.

Кілька секунд вагалася. Після підняла голову.

Він більше не змусить мене тікати. Я видеру в нього своє життя. І свою клініку. І свою дитину.

Павло стояв біля вікна у вітальні. Без піджака, у розстебнутій на верхній ґудзик сорочці. Побачивши мене, він не кинувся з обвинуваченнями. Він просто завмер, і в його погляді було стільки... болю?

– Ені... Слава Богу.

Він зробив крок назустріч, але я відсахнулася, виставивши перед собою руку.

– Не підходь. Що ти тут робиш? Ти маєш бути в клініці.

– Яка клініка, Ені? – він гірко всміхнувся, і я помітила темні кола під його очима. – Моя дружина зникає посеред ночі невідомо де, не відповідає на дзвінки, а я маю проводити операції? Я місця собі не знаходжу. Я вже збирався подавати заяву в поліцію.

– Заяву? – я відчула, як закипає злість. – Ту саму, про яку ти казав Марату вранці? Що я психічно нестабільна? Що я не в собі через вагітність?

Павло зупинився. Його обличчя витягнулося, брови злетіли вгору в щирому подиві.

– Марату? Зідашу? Ені, про що ти говориш? Я не бачив Марата вже кілька місяців. Останній раз ми розмовляли, коли він приходив до тебе в клініку.

– Не бреши мені! – вигукнула я, голос зірвався на хрип. – Він сказав, що ти був у нього сьогодні вранці. Вимагав... татові папери, – в останню мить вирішила не згадувати про заповіт. Раптом Павло дійсно нічого не знає? – Казав, що я вагітна і не можу сама приймати рішення!

Павло повільно підійшов до дивана і безсило на нього опустився, закривши обличчя руками.

– Боже... Ені... Ти хоч чуєш, що ти кажеш? Я всю ніч мотався між квартирою і нашим заміським будинком. Обдзвонив друзів. Ще сподівався, що ти прийдеш... святкування ж!

Точно. Святкування. Запрошені гості. В нього мабуть і часу не було їхати ні до якого Марата.

– Потім повернувся сюди, чекав на тебе. Не знав, що робити і куди кидатись. Марат... – він підвів голову, і в його очах блиснула підозра. – Ти справді була в нього? Навіщо?

Я завагалася. Його здивування виглядало настільки щиро, що в моїй впевненості почала рости тріщина.

Втім, я зціпила зуби. «Не довіряй нікому», звучало чомусь голосом Радвана. Цікаво, він вже дізнався, що я втекла? Що робитиме?

– Енідо, подивися на мене, – Павло наблизився і обережно, кінчиками пальців, торкнувся моїх плечей. Цього разу я не відсахнулася. – Навіщо мені їхати до Марата? Все, що я хотів – це знайти тебе. Боявся, що з тобою щось станеться. Сподівався, що ти пробачиш. Заради нашої майбутньої дитини. Я клянуся здоров'ям нашої крихітки, я не був у Марата. Це він тебе викликав? Може, щось мутить, поки ти в такому стані?

– Якому «такому» стані? – я знову напружилася.

– У вразливому, мила, – він провів долонею по моїй щоці, і я мимоволі згадала, як ці ж руки вчора торкалися Беати. Пересмикнулася. – Ти втратила батька. Я пам’ятаю, як тобі було важко. Чи... Марат дійсно щось показав тобі? Важливе?

– Н-ні... – твердо похитала я головою. – Нічого важливого.

– Ені... я ж знаю тебе. Ти щось приховуєш? Ти можеш вірити мені. Беата – помилка. Вона в минулому. Це я, я підтримував тебе. Пам’ятаєш? Ти навіть в клініці працювати не могла після тієї пожежі в лабораторії. Я няньчився з тобою, як з дитиною. Як ми будемо няньчитися з нашою дитиною. Ми маємо спробувати все з початку. Заради неї.

Він знову став «моїм» Павлом – турботливим, трохи владним, але таким зрозумілим. Він притягнув мене до себе, і я вткнулася носом у його сорочку. Запах кориці заколисував. Може, Беата дійсно була випадковістю? Може, Марат справді брехав?

І дитина. В мене в животі його дитина. Ніхто не зможе любити її так, як рідний батько.

– Пробач мені, – прошепотів він мені у волосся. – За вчорашнє. За Беату. Це було затьмарення, стрес... Я так боявся тебе втратити. Давай почнемо спочатку? Заради дитини. Я зроблю все. Все, що ти тільки схочеш...