Глава 8-продовження

Ковтнувши, я знову кивнула. Видихнула. Тіло охопило тремтіння. Невже зараз я доторкнусь до батька? До чогось, про що не знала і навіть мріяти не могла останні три роки?

Марат дістав із сейфа чорну теку із сургучевою печаткою.

Він передав її мені, і я одразу ж відкрила. Холодними пальцями дістала цупкий конверт. В ньому було щось невелике, пласке.

Адвокат протягнув мені ніж для паперів, і я відкрила конверт. Мої пальці тремтіли.

Ключ! Цим пласким був невеликий ключ зі складними насічками.

Всередині лежала ще коротка записка, написана розмашистим, енергійним почерком тата.

Стримавши зітхання, я вп’ялася в літери, які розпливалися перед очима.

«Моя маленька Ені. Якщо ти читаєш це, значить, я вже не можу тебе обійняти. Ти доросла, ти сильна, і ти впораєшся з усім, що я на тебе залишив.

Пам'ятаєш? Там, де сонце спить у травах...

Люблю тебе. Тато».

«Там, де сонце спить у травах...» – перша строчка віршика, який ми з ним складали в дитинстві. Саме сьогодні він мені якраз наснився. І зараз теж звучав у голові татовим голосом.

Я перевернула аркуш. На зворотньому боці була написана якась адреса.

– Ви не знаєте, що це? Де це? – я показала її Маратові.

Адвокат надягнув окуляри, вчитався. Тицьнув у свій ноутбук, відкритий на столі.

– Це адреса банка.

Я нахмурилася, не знаючи, що робити. Чи то мчати одразу туди, чи спочатку розібратися з Павлом. Може, він знає, що там? Гроші, дорогоцінності? Поїду – а він мене одразу й підкараулить. Або розказати Радвану? Але після всього я не готова була йому довіряти.

– Марате... вчора я отримала дивну смс з телефону тата. Не знаєте, як таке можливо?

Він поглянув на мене уважно і обережно відповів:

– Гадки не маю, Енідо, але я б порадив вам звернутися в поліцію.

– Мабуть, так і зроблю, – погодилась я.

– Ви можете залишити це тут стільки, скільки знадобиться, – вказав він на теку. – Якщо вам спочатку потрібно владнати сімейні питання, мій сейф до ваших послуг.

– Марате, – я підвела очі на адвоката. – Мені потрібно розлучитися. Негайно. Ви допоможете мені з цим?

Марат зітхнув, витираючи окуляри.

– Енідо, я займаюся бізнес-правом, корпоративними суперечками. Те, про що ви просите – це сімейне право, брудний процес, де будуть ділити кожну ложку. Це не моя спеціалізація. Я можу порадити вам гарного спеціаліста, він зубами вириватиме у Халковського все, що ви захочете. Але сам я, на жаль, зайнятися цим не можу.

– Розумію, – погодилася я.

Дійсно, ми з Маратом багато працювали після смерті батька. Він вів справу щодо пожежі в лабораторії, займався відшкодуваннями, позовами і всім іншим. А ще раніше я кілька разів бачила його, коли бувала у тата на роботі. І навіть якось у нас вдома.

– Думаю, я скористаюсь вашою пропозицією. Нехай все це побуде поки що у вас. Будь ласка, нікому ні за яких обставин не передавайте.

– Не сумнівайтеся, ваші речі будуть збережені, – запевнив він, повертаючи теку в сейф.

Обернувся, знов поглянув на мене, протягуючи візитку:

– Це номер одного з найкращих адвокатів з сімейного права.

– Дякую, – я сховала її в сумочці.

– Ені... з вами дійсно все гаразд? Халковський... щось зробив?

Зробив. Я нервово хихотнула. Просто гарцював верхи на моїй подрузі майже у мій день народження.

– Може, вам потрібна ще якась допомога? – не дочекавшись моєї відповіді додав Марат.

А я раптом зрозуміла, що якщо вийду зараз до Радвана, він забере мене назад у свою «клітку». Він захоче дізнатися, що в записці. Він захоче ключ.

– Марате, – я подалася вперед. – Будь ласка. У вас є чорний хід?

Адвокат здивовано підняв брову.

– Енідо?

– Мені треба забрати документи і речі. Поки Павла немає вдома.

– Чорний хід в нас є. Але як же ваш охоронець?

– Він не охоронець. Викличте мені таксі в паркінг. Будь ласка.

Марат вагався кілька секунд, потім мовчки кивнув. Навіть секретарку не став кликати, щоб не насторожити Радвана, який сидів у приймальні. Відкрив застосунок на своєму телефоні, знайшов машину.

Наблизився до шафи, натиснув якусь книгу.

– В мене завжди готові шляхи для відступу, – посміхнувся, коли шафа від’їхала, відкриваючи темний коридор. – Доведеться спускатися пішки. Якщо щось знадобиться, обов’язково звертайтеся.

Ще раз подякувавши, я увімкнула ліхтарик в мобілці і рушила вперед.

Коли я спускалася темними пустими сходами, серце калатало так, ніби вчиняю злочин. Я «кинула» Радвана Стрижа. Він розлютиться. Може навіть захоче помститися.

Але згадуючи його поведінку, я розуміла, що не можу покластися на нього. Лише потраплю в ще більшу залежність. Дарма я нагадала йому про своє існування. В нього вже давно інше життя. Кохання, бачте.

І ненависть до всього, що пов’язано зі мною і моїм татом.

Отже, план такий. Забираю речі з квартири, яку ми купували із Павлом. І ні, я не залишу йому її. Відсуджу свою половину.

Потім їду в заміський будинок. Першим ділом міняю всі коди і паролі доступу. Другим – випихую його речі за паркан.

Це мій дім. Дім мого тата. Ліжко, яке Халковський спаскудив з Беатою, хай забирає собі.

Таксі чекало внизу. Сірий автомобіль м'яко виїхав із паркінгу, залишаючи Радвана в приймальні восьмого поверху. Я не знала, скільки в мене часу, поки він зрозуміє, що я зникла. Може, десять хвилин, а може – година.

– На Печерськ, – кинула водієві. – Швидше.