Глава 6

– Що? Як?! Це неможливо!

Його очі спалахнули:

– Вважаєш?

– Навіщо йому щось тобі стирати? – мене захлеснуло обуренням. – Батько допомагав тобі, витягнув з того жахливого дитбудинку, привів додому, не став розшукувати, коли ти так негарно втік! А ти тепер паплюжиш його пам’ять?! А якщо стер, то як ти можеш це пам’ятати?!

– Ніяк! – рявкнув Радван.

Він різко обірвав фразу, замикаючи в собі всі ті емоції, які я на мить встигла розгледіти в глибині його зіниць. Темрява там згустилася, стала майже відчутною. Зробив глибокий вдих, і його обличчя знову перетворилося на непроникну маску з холодного каменю.

Радван окинув мене повільним, оцінюючим поглядом – від босих ніг до широкого комірця своєї футболки, яка сповзла з мого плеча.

– Тобі потрібно перевдягнутися. У такому вигляді тебе і на поріг не пустять.

– Ти ж сказав, що викинув мої речі! – обурилася я такій зухвалості. Ніби з власної волі розгулюю тут «у такому вигляді»!

Радван криво посміхнувся, і в цій посмішці знову промайнуло щось хижацьке.

– Я сказав, що старі зіпсувалися. Я не казав, що це невиправно, – він підійшов до взуттєвої тумби біля входу і взяв той самий пакунок. Простягнув мені:

– Шкода, що він знадобився так швидко, – губи ледь вловимо вигнулись. – Значно приємніше, коли по моєму дому ходять дівчата без білизни.

– Не рівняй мене до своїх повій, – прошипіла я, вириваючи пакунок з його рук.

Розвернулася і майже бігом кинулася вгору по сходах, відчуваючи його важкий погляд між лопатками. Тільки опинившись у гостьовій спальні, я зачинила двері на замок і притулилася до них спиною, намагаючись вгамувати шалене серцебиття.

Розірвала цупкий папір і завмерла.

Очікувала побачити щось зухвале, можливо, коротке чи прозоре, щоб він міг потішити своє его, дивлячись на мене. Але те, що лежало всередині, на кілька митей вибило мене з колії.

У пакунку лежав сірий світшот – грубий, із дешевої бавовни, який зазвичай купують пачками на розпродажах. Поруч – такі ж сірі трикотажні штани на затяжках, ну хоча б мого розміру. Навіть шкарпетки були звичайними білими «трубами», які не мали ні п'ятки, ні стилю. Така само проста білизна.

Це була уніформа. Безлика, безформна сіра пляма. Колись я вперше його побачила саме в такому одязі. Не могла зрозуміти, що це таке, поки тато не пояснив: так вдягали дітей у сиротинці, де він виріс. Однаково, дешево, щоб ніхто не смів думати, ніби він кращий за іншого.

Що він хотів доказати? Стерти межу між нами? Нагадати про щось або принизити?

Ще тут були прості нові кросівки. І як я піду в цьому до адвоката? Стриж хоче, щоб я його просила? Не дочекається!

Роздягнувшись, я кілька хвилин розглядала себе в дзеркалі. Цікаво, коли стане помітним живіт?

Потім вдяглася, привела волосся до ладу розчіскою, яка була тут же у ванній. Треба буде свою з сумки дістати.

Доклала всіх можливих зусиль, щоб одяг не сидів наче якась тюремна роба. Як там кажуть, не річ прикрашає людину...

Коли я спустилася по сходах, Радван стояв у холі, прихилившись до стіни. Побачивши мене, він не посміхнувся. Його погляд був холодним і задоволеним.

– Навіщо це? – тихо спитала я, намагаючись триматися гідно. Йому мене не зламати!

Радван повільно підійшов ближче. Його рука злетіла і грубо вхопила край мого світшота, відтягуючи тканину.

– Щось не так, Ені? Тобі не до вподоби одяг?

– Не я винна в тому, що ти опинився в дитбудинку, – покачала я головою. – І виміщати образи за своє дитинство на мені... низько навіть для тебе, Стриж.

– В декого це єдиний одяг, принцесо, – промовив він двузначно.

– Ти правий, – погодилась я, прямуючи до дверей. – Дякую. Без нього мені було б гірше.

Радван стиснув зуби і дивився на мене... дивно. Мовчки.

– Машина біля входу, – промовив лише, розвертаючись і дивним чином опиняючись попереду.

– Ти хочеш, щоб ми їхали в твоїй?

– Не обговорюється.

– Тоді мені потрібна сумочка.

Він зупинився. Кілька секунд вдивлявся в мене. Після висунув ключи від моєї машини і простягнув:

– Без дурощів, Ені. Гараж замкнений.

– Боїшся, що виб’ю тачкою твої двері? – хмикнула я.

– Попереджаю. Не виб’єш. Вони броньовані.

За кілька хвилин ми сиділи в його величезному пікапі. Ключі від моєї машини я кинула в сумочку і він, на мій подив, відбирати назад не став.

Сумочка геть не підходила ані до кросівок, ані до загального вигляду. Та я старалася на це не зважати. Принаймні, вона була при мені. З моїми картками і грошима – я перевірила, Радван їх не чіпав.

Він сів за руль, сам. В машині було не так стерильно – відчувалося, що він проводить в ній багато часу. Мене трохи здивувала величезна кількість екранів на панелі управління, ніби він зробив собі якусь під зав’язку напхану електронікою комплектацію.

А ще тут повсюди відчувався його запах, що несподівано сильно бентежило мене. Я кинула погляд на годинник там же на панелі. Три години, в нас ще майже час. Потім відвернулася до вікна.

Сьогодні мій день народження. Мені двадцять п’ять. Я вдягнена як сирота, мій чоловік виявився монстром і зрадником, а єдина людина, яка мене «рятує», – це хлопець із мого минулого, який, здається, просто шалено мене ненавидить. І ще підозрює в чомусь мого померлого батька.

Ні. Про це краще не думати. Зараз головне – Марат і те, що тато передав мені у цьому заповіті.

Сонце, яке весь ранок лупило у вікна, раптом сховалося за тучі, нагадуючи про вчорашній дощ. Радван завів двигун, і кабіна пікапа здригнулася від потужного, майже звіриного рику. Це була не просто машина – це була фортеця на колесах, обтяжена залізом і технологіями, які виглядали занадто складними для звичайного цивільного авто.

Я сиділа, втиснувшись у шкіряне крісло, і намагалася не дивитися на те, як великі татуйовані руки Радвана впевнено тримають кермо. Від нього пахло кавою, холодним металом і чимось таким, що змушувало мої власні почуття зрадницьки загострюватися.