Глава 4

Еніда

Я зайшла у кухню, намагаючись не плескати босими ногами по холодній плитці. Футболка Радвана сягала мені майже до колін, але я все одно почувалася голяка під його важким, непроникним поглядом.

Радван стояв біля стійки, стискаючи в руках чашку з чорною кавою. Поруч лежав мій телефон.

– Де апарат, з якого прийшло повідомлення? – кинув він замість привітання. Його голос у тиші кухні пролунав, як удар металу об камінь.

– Татів? – я розгублено моргнула, зупиняючись біля столу. – Він... він певно згорів разом із ним. У лабораторії був вибух, пожежа... нічого не вціліло. Поліція сказала, що шансів знайти особисті речі немає.

Радван криво посміхнувся, і в цій посмішці було стільки гіркоти, що мені стало ніяково.

– Згорів, значить. Зручно.

– Що ти маєш на увазі? – я зробила крок вперед, забувши про свій вигляд. – Ти думаєш, це не він? Але номер...

– Номер не обслуговується вже два роки, Енідо. Я щойно перевірив. Його не існує в мережі. Абонент – мрець, – він поставив чашку на стіл і підійшов ближче, змушуючи мене відступити до стіни. – Мої люди перевірять шлюзи, через які пройшов сигнал. Але на це потрібен час. До ранку ти не вийдеш із цього дому.

– Радване, я не можу...

– Я не питаю. Сядь і поїж. Ти бліда, як привид. Мені не треба, щоб ти зомліла на моїй підлозі.

Він штовхнув у мій бік тарілку з якимось простим сендвічем, який явно приготував не сам.

– Я не голодна.

– Мені плювати. Їж. Тобі потрібні сили, щоб дожити до світанку. Бо щось мені підказує: татове «біжи» – це було лише попередження про початок бурі.

Він раптом завмер, дивлячись на мій телефон. Екран знову спалахнув, і я стиснулася від напруги. Але цього разу це був не «Тато». Невідомий номер.

Погляд Радвана якось дивно розфокусувався. Він торкнувся свого власного телефону.

– Не бери. Це Халковський, – майже наказав, перехоплюючи руку, якою я потягнулася до мобілки.

– Звідки ти... – почала я, та він не відповів. Просто дивився на мій екран.

Виклик обірвався. Настала важка, густа тиша. А за секунду прийшло повідомлення з того ж невідомого номера:

«Ені, не дури. Ти вагітна. Тобі потрібні лікарі, а не пригоди. Повернися додому, я все приготував до твого дня народження. Я зроблю все, що схочеш. Спокутую провину. Тільки повернись, я хвилююся! Ми все подолаємо. Разом. Пам’ятаєш?».

– Ну що, принцесо? – хмикнув Радван, пильно і якось питально глядячи на мене. – Віриш?

– Ні! – відрубала я. Може, якби я зараз залишалася сама у своєму авто, відреагувала би інакше. Може, мене захлеснула б ностальгія, бажання виправдати зраду. Безвихідь.

Але тут, у незнайомому домі майже незнайомого чоловіка я раптом усвідомила, як все це виглядає жалюгідно. І огидно.

– Дорослішаєш, – хмикнув цей нестерпний «зведений братець». – Їж. Чай там, – вказав на електрочайник.

Я все ж потягнулася до бутерброду. Цікаво, коли мене почне нудити? Принаймні зараз здалося навіть смачно, я й сама не помітила, як все доїла.

Радван мовчав, заглибившись у свій ноут.

– Віддай телефон, Стриж. Це моє особисте, – я простягнула руку, намагаючись не зважати на те, як сильно тремтять пальці.

Радван навіть не глянув на мене. Він сидів за ноутбуком, а мій телефон лежав поруч із його ліктем – як трофей.

– У тебе немає нічого особистого, поки ти в цьому домі, – відрізав він. – Твоє «особисте» розважається з твоєю найкращою подругою в твоєму ліжку. Сядь.

– Я не буду...

Він різко підвівся. Стілець із гуркотом відлетів назад. Радван опинився біля мене швидше, ніж я встигла вдихнути. Його рука вперлася в стіну прямо над моєю головою, ловлячи мене в пастку між декоративним каменем і його тілом.

– Ти будеш робити все, що я скажу, – його голос став низьким, небезпечним. – Ти будеш їсти, коли я скажу. Спати, де я скажу. І якщо я вирішу, що твій телефон має мовчати – він буде мертвим. Зрозуміла, принцесо?

Я дивилася в його очі – темні, повні прихованої люті й чогось ще... чогось, що змусило мій низ живота стиснутися від зрадницького імпульсу.

– Чому ти це робиш? – прошепотіла я. – Чому так ненавидиш мене?

Радван нахилився до мого вуха, обпікаючи шкіру подихом.

– Ненависть – занадто чисте почуття для того, що я відчуваю до тебе і твоєї родини, Костренко.

Він раптом розпрямився. Очі дивно розфокусувалися, від чого дивитися в них стало ще страшніше.

– Як, кажеш, її звуть? – промовив.

Лише на мить я розгубилася, але одразу ж зрозуміла.

– Беата.

– Теж з лікарні?

– Медсестра.

Його очі сердито примружилися.

– А що? – не зрозуміла я.

– Знав я одну Беату. Здається, – похмуро відповів він і знову упнувся в екран.

– І? – промовила я, не дочекавшись продовження.

– Слухай мене уважно, – він підвів голову до мене. – Зараз ти йдеш нагору. Ліворуч гостьова спальня з броньованими вікнами. Ти зачиняєшся і не виходиш, що б не почула, до самого ранку.

Щось мені стало якось навіть лячно. Втім, може, він про свою Марту? Вирішив продовжити оргію? Принаймні це краще, ніж боротьба з ожилими привидами минулого.

– До речі, дай ключі від машини, – кинув Радван погляд на брелок, який я стискала в руці, бо не було куди подіти. Сумочка залишилася в салоні. – Відгоню в гараж.

– Але...

– Чи ти хочеш, щоб тебе знайшли по номеру?

Цього я точно не хотіла, тому мовчки протягнула йому ключі. Ну не стане ж він обкрадати моє авто? Судячи з цього дому, в нього самого машина дорожче моєї.

– Спати! – прозвучало різко і безапеляційно, наче наказ.

Спальню я знайшла легко. Ліжко було засланим чистою шовковою білизною. Я ковзнула під ковдру, насилу зігріваючись.

Мабуть, північ вже минула. Ще ніколи в мене не було такого дня народження.

Думала, не засну, але варто було пригрітися, організм вирішив вислизнути з цієї жахливої реальності.