Глава 3

Ванна кімната зустріла мене стінами з оніксу, підсвіченими теплим світлом, та величезним дзеркалом на всю стіну. Я зачинила двері дотиком до електронної панелі і притулилася до них спиною. Тіло колотило так, що зуби цокотіли один об одного.

Змішувач піддався не одразу. Я увімкнула окріп, сподіваючись спалити разом із гарячою водою бруд сьогоднішнього вечора. Кілька хвилин чекала, поки приміщеня заповниться парою. І лише потім скинула мокрий одяг просто на підлогу і зайшла під душ.

Змила макіяж, старанно терла шкіру, намагаючись знищити будь-яку згадку про запах Павла і Беати, який, здавалося, в’ївся мені під нігті.

Вода стікала по тілу, змішуючись зі сльозами. Три роки. Кожен день, кожен поцілунок – усе було фальшивкою. Павло не просто зрадив мене. Він зрадив пам'ять мого батька.

Після смерті якого саме він витягнув мене з депресії. Коли я покинула інтернатуру, практично пішла з лікарні, не в змозі знову і знову приходити туди, куди більше не прийде тато.

Він чекав майже рік, поки пройде траур і ми зможемо відсвяткувати весілля. Тож офіційно одружені ми лише два роки. Але той, перший, неофіційний, був найважчим. І найдушевнішим.

Невже вже тоді в них щось було з Беатою? Врешті решт, всі ми працювали в одній клініці. Чи згодом сімейна ідилія йому набридла? Та у випадковість я точно не вірю.

Я вимкнула воду, коли шкіра вже почала пекти. У гостьовій ванні не було халатів. Тільки стос білосніжних рушників. Я загорнулася в один, витираючи волосся іншим.

І в цей момент почула тихий стукіт.

Серце зробило кульбіт і застрягло десь у горлі. Стриж.

– Відчини, – пролунав його голос. Жодних запитань, жодних прохань. Наказ.

Тремтячою рукою я торкнулася панелі. Двері відчинилися миттєво. Радван стояв на порозі. Він уже встиг одягнути сухі брюки і чорну футболку, яка облягала його широкі плечі, але волосся все ще було мокрим. У руках тримав щось чорне.

Він переступив поріг, і простір ванної кімнати раптом став занадто тісним. У повітрі запахло озоном, дорогим парфумом і... чоловічою силою, мабуть.

Я мимоволі зробила крок назад, сильніше стискаючи рушник на грудях.

Радван окинув мене поглядом. Повільним. Скануючим. Від мокрого волосся до босих ніг. У його очах на секунду спалахнув якійсь незнайомий вогонь, якого я не бачила раніше. Ненависть – за що йому мене ненавидіти? – змішана з чимось пропалюючим, потужним.

– Тримай, – він кинув мені чорну хрустку тканину.

Я ледь впіймала. Це була його футболка. Величезна. Щастя, що не пеньюар тієї Марти.

– Іншого одягу в моєму домі немає, – його голос звучав так холодно, що, здавалося, повітря навколо замерзало. – Одягайся і виходь.

Він не збирався йти. Він стояв, притулившись плечем до одвірка, і продовжував дивитися на мене.

– Я... я зараз одягнуся. Можеш... вийти? – мій голос здригнувся.

Радван криво посміхнувся.

– Боїшся, що я побачу те, що вже бачив твій ідеальний Халковський? Не переймайся, Енідо. Мене не цікавить «секонд-хенд». Особливо вагітний.

Кожне його слово було ударом. Він навмисно бив по найболючішому. Павло використав дитину для маніпуляції, а Радван – як привід для приниження.

Сльози знову підступили до очей, але цього разу не від горя, а від пекучої люті. Я не витримала. Рука злетіла сама собою, націлена в його нахабне обличчя, щоб стерти цю крижану посмішку.

Радван перехопив моє зап'ястя за міліметр від своєї щоки. Його пальці зімкнулися на моїй руці, наче сталевий капкан. Він не просто зупинив удар – він смикнув мене на себе, змушуючи майже влетіти в його груди.

– Навіть не думай, принцесо, – прошипів він, і я побачила, як у глибині його зіниць спалахнуло щось первісне. – Я більше не той беззахисний хлопчик, якого твій батько пересував, куди бажав.

– Я не прошу тебе про жаль, Стриж! – я спробувала вирватися, але він тримав міцно. – Я прошу про допомогу лише в одному питанні. Якщо ти не можеш...

– Я вже сказав: ми перевіримо твій телефон, – перебив він, не випускаючи моєї руки. Повільно відпустив зап'ястя, я спробувала відійти назад, але він зробив ще крок до мене.

Я завмерла. Він був занадто близько. Я відчувала жар, що виходив від його тіла, і він здавався набагато сильнішим за пару, яка все ще заповнювала ванну. У глибині мого мозку ворухнувся ще один давній, майже забутий спогад. Той самий вечір, перед його втечею. Він теж був так близько. Тоді я злякалася. Зараз... я не знала, що відчуваю. Страх змішався з чимось, чому я не наважувалася дати назву.

Радван повільно простягнув руку. Я думала, він хоче схопити мене за шию або навіть вдарити у відповідь. Завмерла, до болю в пальцях вчепившись у край рушника. Але його пальці лише торкнулися пасма мого мокрого волосся, що прилипло до щоки.

Він провів великим пальцем по моїй шкірі, затримавшись біля вуха. Це був майже ніжний жест, але його очі залишалися крижаними, вивчаючи мою реакцію. Я бачила, як здригнувся його кадик, коли він на мить затримав погляд на моїх губах.

– Твій тато навчив тебе вірити в казки, Ені, – прошепотів він, і його гарячий подих обпік моє обличчя. – Але в реальному світі за все треба платити. Я допоможу тобі дізнатися правду про це повідомлення. Але коли ми її дізнаємося – ти зробиш усе, що я скажу. Без запитань.

Він прибрав руку, і на моїй щоці залишився крижаний слід від його пальців.

– Одягайся. Мокре ганчір’я залиш на полу, покоївка з ним розбереться. Чекаю на кухні за п'ять хвилин. І не смій більше плакати в моєму домі. Твої сльози мене не розчулять, Костренко.

Він розвернувся і вийшов, зачинивши за собою двері так гучно, що я здригнулася.

Я залишилася одна. У руках стискала його футболку. Вона пахла ним. Не Беатою, не Павлом, а чимось небезпечним і... як не дивно, надійним. Це було божевіллям, але саме зараз, у цьому чужому домі, я вперше за довгий час відчула себе в безпеці.

Швидко скинула рушник і одягнула футболку. Вона була мені майже до колін. Я тонула в ній, як тонула у власному житті. Але зараз мені не хотілося її знімати. Не хотілося повертатися в нашу з Павлом київську квартиру, або, боронь боже, у татів загородний дім. Який мій чоловік перетворив на дім розпусти.