Глава 2

Я пам’ятала його похмурим сімнадцятирічним підлітком із вічно збитими кулаками та поглядом, від якого в мене, шістнадцятирічної, хололо в животі.

Тато привів його з дитбудинку, хотів дати майбутнє, а Радван... він просто пішов через рік. Пішов, прихопивши з собою щось цінне з татових речей. Тато тоді лише гірко зітхнув і заборонив викликати поліцію – «ми владнаємо це без скандалу».

Я пам'ятала, як він дивився на мене тим вечором, перед своєю втечею. В тому погляді не було вдячності. Було щось гостре, темне і небезпечне.

Він взагалі лякав мене. Я не розуміла, звідки він взявся, чому тато раптом вирішив стати його опікуном – міг би взяти малу дитину, а не хлопця, який за рік зробився повнолітнім.

Відтоді я його більше не бачила і нічого про нього не знала. А тато присікав будь-які розмови. Аж до самої своєї загибелі.

Радван з’явився неочікувано і раптово на похороні батька. Якби й хотіла його запросити, я не мала адреси чи телефону.

У дорогому костюмі, холодний, як мармур статуї, він улучив момент і тихо промовив:

– Мені потрібні архіви Едгара. Назви ціну, Енідо. Будь-яку.

Пам’ятаю, як я кричала на нього, що ще не засипалася землею могила тата, а він вже хоче прокрутити свої брудні оборудки. Я ридала, називаючи невдячним злодієм і стерв'ятником.

– Як передумаєш – подзвони, – залишив він мені свою візитку. Після чого розвернувся і пішов до своєї чорної машини.

Сама не знаю, чому не викинула її тоді. Засунула в карман, потім за кілька днів знайшла, кинула у бардачок. І забулася на довгих три роки.

Пам’ятаю, мене здивувало, що він виглядає так стильно і дорого. А коли побачила, що в нього ще й особистий дім на Оболонській Набережній, то взагалі вирішила, що Радван зв’язався з якимись бандюганами.

Навіть намагалась щось знайти, та інформації було обмаль. Він заснував якусь айті-компанію, займався криптовалютою і ще чимось, в чому я геть не розбиралася.

Він і тоді, коли жив у нашому домі, майже не відривався від комп’ютера. Тільки при погляді на екран обличчя його трохи світлішало, а сам він ніби повністю занурювався у цифровий світ.

Однією рукою тримаючи кермо, я почала ритися у бардачку. На мить злякалася, що загубила візитку. Але таки нащупала на самому дні.

Дістала. Видихнула. І рушила за вказаною адресою.

Вілла Стрижа на Оболонський Набережній ховалася за величезним цегляним парканом. Зупинившись біля масивних залізних воріт, я вчепилася в кермо. Серце калатало, я ніяк не могла вирішити, чи вірно роблю. Чи взагалі він ще тут живе. Чи краще спершу подзвонити.

Погляд впав на мобілку. Мені було до біса страшно торкатися її.

Видихнувши, я засунула її в карман і вискочила під дощ. Тонка сукня миттєво прилипла до тіла, але я не відчувала холоду. Лише дикий, тваринний жах.

Я тиснула на дзвінок, ще і ще, поки ворота не здригнулися. Метал повільно розійшовся в сторони, але лише на ширину долоні.

Радван виявився прямо переді мною. Він не взяв парасольку, не накинув куртку. Босий, у низько посаджених спортивних штанях, з оголеним торсом. Дощ миттєво зробив його шкіру блискучою, вимальовуючи у напівтемряві рельєф м'язів, про які я воліла б не знати. Він став вищим, ширшим у плечах, але той самий погляд темних очей – пронизливий, наче сканер – залишився незмінним.

Хіба що додалися татуювання. Раніше я в нього їх не бачила, а тут усі руки, плечі, груди покривали малюнки – гарні, точні, професійні.

Прізвище Стриж пасувало йому до біса – він здавався гострим лезом, об яке можна було порізатися одним поглядом.

Він мовчав кілька довгих секунд, просто розглядаючи мою тремтячу постать, наче вивчав складну помилку в коді. У його очах на мить промайнуло щось схоже на коротке замикання, але він миттєво придушив це, випроставшись.

– На небі сьогодні свято, Енідо? – нарешті вимовив він, і його голос змусив мої нутрощі стиснутися. – Раз ти вирішила опуститися до спілкування зі стерв’ятником. Я думав, ти скоріше втопишся в цьому дощі, ніж забрудниш туфлі об мій поріг.

Я застигла. Цей крижаний тон вдарив мене в обличчя сильніше за дощ. Проте очі... очі чомусь дивилися на мої губи.

– Радване... мені потрібна твоя допомога, – я обхопила себе руками, намагаючись вгамувати тремтіння.

Він не поворухнувся. Навіть не моргнув, коли краплі стікали по його обличчю.

– Допомога? – він примружився, і в кутиках його губ промайнула жорстка, майже болюча усмішка. – Ти помилилася адресою. Твій затишний світ дав тріщину? Де твій ідеальний Халковський? Кажуть, у вас зразковий шлюб. То йшла б до нього по допомогу.

– Ти казав... ти казав на похороні, що тобі потрібні архіви тата, – я ледь не захлинулася від приниження, дивлячись на нього крізь щілину. – Я дам тобі все. Весь доступ. Тільки впусти мене.

Радван коротко, сухо засміявся, і цей звук був страшнішим за грім.

– Архіви? Ені, вони мені давно вже не потрібні. В тебе є ще щось, що може мене зацікавити? Якщо ні – йди додому. Ти мокнеш.

Він зробив крок назад, його рука лягла на важку стулку воріт.

– Бо якщо ти приїхала просто подивитися, як живе злодій, якого виштовхнули за двері наче непотріб, – то ти вже побачила. На вихід, принцесо.

– Поглянь на це! – я в останній момент вихопила телефон і притиснула екран до залізних ґрат. – Це з номеру батька! Щось... відбувається! Я нічого не розумію!

Стриж застиг. Його пальці, які тримали метал, напружилися так, що побіліли суглоби. Він вчепився поглядом в ім'я відправника. Секунда, дві... Його обличчя стало маскою, з якої стерли всі емоції, крім дикої, холодної напруги.

Він знав, що людина, підписана як «Тато», три роки лежить у землі. Його брови зійшлися до перенісся, він вихопив апарат із моїх пальців, ледь не вирвавши його з корінням.

Одним різким рухом він відчинив ворота повністю, схопив мене за лікоть і буквально втягнув на територію, не залишаючи шансу на відступ.