Розділ 8. Силует.

2009 рік

Ранок. Сонце било у вікно, але світло було якимось хворим, блідим. Воно не гріло. Воно висвітлювало пил, що літав у повітрі, кожну тріщину на стінах, кожен брудний вдібиток.

Ірина не спала всю ніч. Вона ходила по квартирі, від кутка до кутка. Як звір у клітці.

-- Де його носить... -- шепотіла вона.

-- Я скоро збожеволію...

Артем сидів на своєму ліжку. Він не спав. Він про сидів. Він чув тривогу в її голосі і йому самому ставало страшно. Він знав, що Кирило «крутиться», він знав, що таке «яма». Він боявся, що Кирило програв бій і лежить десь у гаражах.

-- Я скоро, -- прошепотів він сам собі, згадуючи слова Кирила.

Це було як молитва. Як заклинання. Якщо він буде це повторювати, воно має стати правдою.

Дзвінок у двері. Несамовитий, довгий, що вп'явся у ранкову тишу, як свердло дантиста. Ірина завмерла на півкроці. Вона злякалася. О 7 ранку в Бурівську дзвонять лише по двох причинах: міліція або смерть.

Вона кинулася відчиняти. На порозі стояла її сестра, тітка Валя, яка працювала в місцевій лікарні. Вона була ще у своєму білому, лікарняному халаті, накинутому під пальто. Її обличчя було сірим. Сірим, як бурівський асфальт. Вона увійшла, не роззуваючись, і міцно обняла Ірину.

-- Іро... Ірочко...

Артем вийшов у коридор. Його ноги стали ватяними. Він вчепився за одвірок. Він побачив, як тітка плаче, а тітка Валя ніколи не плакала, і як обличчя матері стає білим, як стіна.

-- Що? -- прошепотіла Ірина. Це був не її голос. Це був шурхіт.

Тітка Валя побачила Артема. Її погляд метнувся, як у пастці. Вона відпустила Ірину і підійшла до нього. Вона опустилася навколішки, її руки, що пахли ліками, тремтіли.

-- Артемчику... -- почала вона, і її голос зламався. -- Я повинна... (вона заковтнула повітря) ... Артемчику... Кирило... розбився.

Час зупинився. Слово повисло в повітрі. Воно не мало сенсу. Артем дивився на тітку. Він не розумів слів. «Розбився». Це як? Як ваза? Як чашка? Він подивився на свою долоню. «Купиш мені Снікерс?» «Куплю. Може, навіть два». Він не міг розбитися. Він мав принести «Снікерс».

Ірина не закричала. Вона видала дивний, задушений звук, ніби її вдарили під дих, і повільно осіла на підлогу. Просто склалася, як зламана лялька.

А Артем мовчав. Він стояв і дивився на візерунок на шпалерах. Маленькі коричневі квіточки. Він почав їх рахувати. Одна. Дві. Три... Тітка Валя намагалася його обійняти, щось говорила про «аварію», про «п'яний»... ...сім, вісім... Він нічого не чув. В його голові наростав тиск. Ніби всередину заливали гарячий свинець.

А потім це почалося. Тиск прорвало.

Це не був плач. Ніііі. Це не був криккк. Це був тваринний, пронизливий, нелюдський ВЕРЕСК, що вирвався з самих глибин його десятирічного тіла. Це був звук, з яким ламається душа. Він кричав, викрикуючи весь свій біль, весь свій страх, усю свою любов до брата. Він кричав за себе. За матір, що лежала на підлозі. За Кирила, що хотів писати книги. Він кричав так, що затремтіло скло у вікнах.

Коли він нарешті замовк, задихнувшись, у квартирі повисла мертва, оглушлива тиша. Було чути лише, як у коридорі ридає матір. Він важко дихав. У вухах дзвеніло.

І тоді він це помітив.

Хоча сонце все ще било у вікно, кімната раптом здалася темнішою. Він подивився у дальній куток кімнати, за шафу, куди ніколи не діставало світло. Куток став ще темнішим. Ні. Він не став темнішим. Він рухався. Артему здалося, що тінь там згустилася. Вона перестала бути просто тінню. Вона стала живою. Вона набула форми.

СИЛУЕТ.

Високий, тонкий, як Кирило, але без обличчя. І він дивився на нього.

Артем затремтів. Його тіло знову почало слухатися, але по-іншому. Він вчепився в руку тітки Валі, яка намагалася його обійняти. Його нігті вп'ялися в її шкіру.

-- Там... -- прошепотів він, і його заїкання повернулося, але тепер воно було іншим, злим, не зводячи очей з кутка.

-- Що там, синку? Там нікого немаєєє... -- тітка Валя подивилася туди ж.

-- Є, -- видихнув він.

-- Воно дивиться, -- сказав Артем.

Це був перший раз, коли він його побачив.

Силует, якого він не малював, але який тепер оселився з ним.

Він народився з його вереску.

Артем сидів, тремтячи, і дивився у темряву, що дивилася на нього у відповідь.

Вінннн щеее неее знаваа, щооо попередууу!

Попереду були похорони в закритій труні. (Тітка Валя тихо сказала, що «лиця не збереглося». Артем знав, що це брехня. Але нічого не сказав.)

Попереду був суд, де якісь незнайомі люди, дивлячись убік, бубоніли, що Кирило був п'яний, що він гнав, що він змусив дівчину сісти в машину... що він сам у всьому винен.

Попереду було літо, коли він випадково побачить її -- ту саму дівчину, що була за кермом.

Це станеться раптово. Він буде йти з художньої школи, стискаючи в руці альбом з обличчями без очей. А вона буде їсти морозиво в парку і сміятися. Вона буде в новій яскравій сукні. Жива. Рум'яна. І буде сміятися.

І він побачить, як до неї підійде її батько -- той, що «все вирішує» -- і лагідно погладить її по голові.

Артем завмре, посеред тротуару. І світ навколо нього зникне. Вуха закладе, як у літаку. Залишиться лише цей сміх. Їхній безтурботний сміх вдарить по ньому, як удар батога. Сонце. Так, сонце! Воно потемніє.

Йому здасться, що їхні тіні на асфальті раптом відділилися від тіл. Вони витягнулися, перетворившись на двох високих, безликих силуетів, схожих на того, що ожив у його кутку.

Вони почнуть коливатися і вказувати на нього пальцями, а їхній сміх перетвориться на моторошний, пронизливий регіт, що лунав лише в його голові.

-- НІКЧЕМА! -- верещатимуть тіні, звиваючись на асфальті.

-- ДИВИСЬ НА НАС! МИ ЖИВЕМО! А ДЕ ТВІЙ БРАТИК? ДЕ ВІН? ДЕ ЙОГО «СНІКЕРС», ХА-ХА-ХА?

Артем хотітиме закрити вуха, але не зможе поворухнутися. Його тіло стане кам'яним, як його фортеці. І тіні наблизяться, закриваючи собою небо.