Розділ 7. Я не повернусь.

2009 рік

Удар був глухий і остаточний. Це був не звук. Це була відсутність звуку. Ніби весь світ на мить вимкнули. Потім прийшов скрегіт металу, що рветься, і дзвін скла, що розсипалося на тисячі дрібних, як сльози, уламків.

Кирило вдарився головою об приладову панель. Старий, твердий, радянський пластик. Свідомість почала гаснути. Вона не зникла одразу. Вона почала тонути. Навколо стало червоно. Це була не темпрява. Це був червоний, липкий туман болю.  В червоному тумані болю він бачив лише одне -- обличчя Артема на підвіконні, який чекає на «Снікерс».

Він спробував сказати «малий». Але рот був повний чогось теплого і солоного. «Двааа я ж обіцяввв». Це була його остання чітка думка.

Дівчина відбулася подряпинами. І шоком. Вона в істериці вивалилася з машини. Телефон. Тремтячі пальці, вкриті пилом і дрібними порізами від скла.

-- Тату? Тату, яяя.. миии... тут аваріяяя... яяя... Її голос зривався на вереск. Вона говорила в трубку, але дивилася на дерево, на розбиту машину, на нього…

Гудки.

Вона сиділа на траві, гойдаючись, обхопивши себе руками, коли через п'ятнадцять хвилин під'їхав чорний джип. З нього вийшов її батько. Чоловік, який звик «все вирішувати». З ним було двоє мовчазних «охоронців».

-- Ти жива? -- він грубо оглянув її. Він не обійняв її. Він шукав пошкодження, як на дорогому товарі.

-- Ціла? -- Яяя... яя... таммм... віннн... -- вона показала на машину.

Батько посвітив ліхтариком у салон. Кирило лежав, схилившись на пасажирське сидіння. Він був непритомний. Але він дихав.

-- Хто був за кермом? -- холодно запитав батько.

-- Яяя... тату, яяя... я переплутала...

Чоловік подивився на розбиту машину. На свою доньку, що плакала. На цього невідомого хлопця. Він усе зрозумів. Його обличчя стало кам'яним.

-- Витягуйте його, -- кинув він «охоронцям».

Вони грубо відчинили двері, а точніше вирвали заклинені пасажирські двері. Схопили Кирила за руки і за ноги.

У цей момент від болю Кирило застогнав. Його свідомість на мить повернулася. Червоний туман згустився, а потім у ньому з’явилося обличчя. Він побачив над собою чужі, злі обличчя. Він не зрозумів, хто це. Він подумав, що це знову «яма». Що він знову програв бій.

-- Яяяя... неее... поовеерр.. -- прошепотів він, хапаючи ротом повітря. «Я не повернусь». Він говорив, точніше хотів сказати.

Один з охоронців з огидою скривився. -- Ще дихає, шеф.

Батько дівчини подивився на дочку. Потім на Кирила.

-- За кермо його, -- наказав він.

Вони почали витягувати його. Хруснуло. Це зламалися ребра об поріг. Кирило закричав, але крик був ледь чутний. Його пересадили на місце водія.

-- Треба, щоб усе виглядало правильно, -- сказав батько. Він взяв з багажника монтування. -- Відійди, доню.

Він підійшов до водійських дверей. Він «доробив» травми. Щоб усе виглядало так, ніби він був п'яний. Ніби він був винний. Ніби він сам себе вбив.

Він подивився на свою роботу. Потім кинув монтування на заднє сидіння.

-- Дзвони в міліцію, -- сказав він дочці.

-- Плач. Кажи, що він гнав, як божевільний, і ти дивом вижила. Ти -- жертва. Зрозуміла?

Вона, не перестаючи ридати, кивнула.

Кирило вже нічого не чув. «Снікерс» так і залишився в його кишені, липкий, розплавлений від тепла його тіла, а тепер -- просочений кров’ю.