Розділ 6. Снікерс.

2009 рік

Літо 2009-го пахло розпеченим асфальтом, тополиним пухом і дешевим пивом, яке пили на лавках старші хлопці. Пух забивався у ніздрі, у вікна, він був усюди, як сірий, набридливий сніг, що нагадував про безвихідь навіть у спеку.

Кирило повернувся додому через тиждень після тієї сварки. Він просто з’явився на порозі, ще більш худий і злий, з грошима, які пахли чужим потом і «ямою». Він нічого не пояснив, Ірина нічого не спитала. Вона була в «світлому» періоді, намагаючись бути матір’ю. Вони просто існували в одній квартирі, як двоє чужих людей, з’єднані лише.. З’єднані лише. А чим з’єднані?

Артему було десять. Він майже не заїкався, бо майже не говорив.

День, коли все сталося, був звичайним. Можливо, навіть надто звичайним. Сонце вибілювало похмурі п’ятиповерхівки Бурівська, змушуючи їх виглядати майже мирно. Артем сидів на підвіконні, малюючи в альбомі. Але тепер це були не фортеці. Фортеці були марні. Вони не захищали. Це були обличчя. Дивні, покручені обличчя без очей. Очі він малювати боявся. Очі бачили занадто багато.

Кирило збирався на день народження до друга. Він довго крутився перед дзеркалом, намагаючись приховати маззю свіжий синець на вилиці.

Надів свою найкращу футболку, -- чисту, не рвану, -- від якої ледь чутно пахло парфумом -- мабуть, у когось позичив.

-- Малий, -- гукнув він Артему, -- я ввечері буду. Не сумуй. Артем лише кивнув, не відриваючись від малюнка.

Він підійшов і, як завжди, незграбно скуйовдив Артему волосся. Долоня була шорстка, як наждак, від мозолів і збитих кісточок. Це був їхній ритуал. Ритуал, що означав: «Я ще тут. Я ще твій брат».

-- Купиш мені «Снікерс»? -- запитав Артем, не піднімаючи очей від малюнка. Це теж був ритуал. Просити щось маленьке, що можна принести в руці. Щось, що доводило, що ти повернешся.

-- Куплю, -- посміхнувся Кирило. Його посмішка ледь торкнулася розбитої губи.

-- Може, навіть два.

Він пішов. Двері клацнули. Артем залишився один в тиші квартири. Він прислухався до звуків у під’їзді, поки кроки брата не стихли. А потім знову почав малювати обличчя без очей.

Він не знав, що це був останній раз, коли він відчував тепло руки брата.

Вечірка була гучною. Гаражі на околиці міста. Музика з побитої «дев'ятки». І вона. Дівчина, яку він там зустрів. Її звали... хоча це вже не мало значення. Вона була з іншого Бурівська. З того, де були гроші. Вона пахла не потом і пивом, а чимось солодким, фруктовим. Вона була яскрава. Вона сміялася з його жартів. Жартів про «яму», які він розповідав як героїчні епоси. Вона дивилася на нього так, ніби він був не просто «пацанчиком з райончика», а кимось більшим. Ніби він був героєм з тих самих зошитів, які він спалив.

І це знесло йому дах.

Ніч. Алкоголь притупив страх і ввімкнув самовпевненість.

-- Давай прокатаємось, -- сказав він їй. Голосом, який, як йому здавалося, був спокусливим.

-- А є на чому?

-- Знайдемо.

Він підійшов до Олексія, друга, на чиєму дні народження вони й гуляли. Той курив біля своєї старенької «копійки».

-- Льоха, дай ключі, -- сказав Кирило.

Олексій важко підняв на нього очі.

-- Пізно же, братан.

-- Та тут, недалеко. Покатаю і поверну.

Олексій вагався, але дівчина дивилася на них. І це все вирішило. Він простягнув ключі.

-- Тільки недалеко.

Вони їхали нічними вулицями Бурівська. Фари вихоплювали з темряви обшарпані фасади, і на мить вони здавалися декораціями до фільму про круте життя. Їй було весело. Вона ніколи не каталася на такому іржавому мотлоху. Це був екстрим.

-- Дай мені покерувати, -- попросила вона, сміючись.  Її сміх дзвенів, як розбите скло.

-- Я вмію. Він вагався. Він знав, що це погана ідея. Щось усередині нього – той самий малий Кирило, що писав у зошиті, -- кричало «Ні!». Але вона дивилася на нього так. Ніби вона його розуміє. Ніби він чогось вартий для неї.

-- Тільки обережно.

Вони зупинилися на околиці, біля покинутого парку. Помінялися місцями. Він сів на пасажирське сидіння.

Вона натиснула на газ. Машину рвонуло. Вона заверещала, але це був вереск захвату. А потім вона побачила дерево. Воно виросло з темряви раптово, як потвора. Занадто близько.

-- Гальмуй! -- крикнув Кирило. Він інстинктивно вчепився в приладову панель, але було пізно.

Вона закричала вже по-справжньому, тонко і страшно. І з усієї сили втиснула педаль у підлогу. Але це була педаль газу.