Розділ 5. Я скоро повернусь.

Весна, 2008 рік

Віктор пішов.

Але полегшення не прийшло. Тиша, що настала після того, як грюкнули двері, виявилася страшнішою за крики. Це була порожнеча. Вакуум, який почав витягувати з квартири залишки тепла і повітря.

Замість полегшення прийшла порожнеча, яка швидко заповнилася смородом дешевої горілки.

Ірина зламалася остаточно. Вона трималася, доки був ворог. Вона була жертвою, і ця роль, якою б жахливою вона не була, давала їй сенс існування. Зникнення Віктора не принесло їй свободи, воно лише забрало в неї звичну роль. Тепер їй довелося дивитися у дзеркало, а там не було нічого, окрім тієї самої тріщини, яку вона бачила на стелі пологового будинку.

Тепер вона «відпочивала з подружками» майже щовечора. Такі ж розбиті, втомлені жінки з порожніми очима. Квартира перетворилася на притон. Пахло цигарковим димом, що в’їдався у шпалери, розлитим спиртом і чимось кислим, неживим.

Кирило, який тепер був єдиним чоловіком у домі, відчув цю зміну першим. Вага, яку раніше тримав батько (навіть своєю люттю), тепер усією своєю бридкою масою впала на його вісімнадцятирічні плечі.

Він покинув технікум. Мовчки, нікому нічого не сказавши. Бо технікум не давав грошей, а їсти треба було сьогодні.

А де ж гроші Ірини? Вона ж.. вона була вчителькою. Більше ні. Її звільнили. Коли Віктор пішов, її світ просто розколовся. І одного ранку вона прийшла на роботу -- до дітей – абсолютно… Я думаю тут і так зрозуміло.

Новою «роботою» Кирила стала «яма» -- підпільний бійцівський клуб у старих гаражах за заводом. Там такі ж, як він, голодні і злі, «крутилися» намагаючись вибити з цього міста хоч щось, окрім власних зубів. Він хотів бути письменником. Але Бурівськ платив лише за кров.

Того вечора Артем сидів у своїй кімнаті. Його заїкання стало сильнішим, тому він майже перестав говорити. Він знову малював фортецю, але тепер вона була оточена не одним, а трьома рядами шипів.

Двері грюкнули. Кирило повернувся. Артем вийшов у коридор. Кирило стояв, спершись плечем на одвірок. Від нього пахло потом, залізом і чимось солодкуватим, тривожним -- маззю від ударів. Його футболка була прилипла до тіла, а на кісточках правої руки знову здерта шкіра.

-- Ззнову ввпав? – тихо запитав Артем. Кирило криво посміхнувся, намагаючись приховати гримасу болю. Його губа була розбита.

-- Ага. Об асфальт, -- він прийшов повз Артема, грубо скуйовдивши йому волосся.

-- Не стій на проході, малий.

Артем бачив, як Кирило, зайшовши до своєї кімнати, дістав з-під брудної футболки згорнуті, вологі від поту гроші. Він не ховав їх у гаманець. Він засунув їх під свій матрац. Артем знав, що там уже лежить невелика пачка. Це були гроші на їжу, на квартплату. Гроші, що пахли кров’ю Кирила. Ірина ніколи не питала, звідки гроші, -- їй було байдуже.

Це сталося у вівторок. Кирило повернувся з «роботи», злий, втомлений. Він програв бій. Грошей не отримав, лише біль у кожному м’язі і новий синець, що розпливався під оком.

У квартирі знову сиділи дві Іринині подруги, і стіл був заставлений пляшками. В повітрі висів такий дим, що різало очі. В кімнаті Артема було тихо -- він знову будував свої фортеці.

-- Знову? -- крикнув Кирило з порога. -- Знову п'єте?

-- А тобі що? -- Ірина підняла на нього каламутні очі. -- Я втомилася. Ти не знаєш, як я втомилася...

-- Втомилася? -- Кирило скинув рюкзак.

-- Не смій так зі мною говорити! Я твоя мати!

-- Мати? -- голос Кирила зламався, зірвавшись на хриплий крик.

-- Яка ти мати? Ти забула, що в тебе є діти! Ти бачиш тільки свій біль і топиш його в цій горілці! Ти пропиваєш усе! Ти хоч раз подивилася на малого? Ти хоч бачиш, що він ще живий, що він тут?! Ти стала такою ж, як той, що пішов! Ти стала такою ж, як твій Віііііккттторрр.

Це було останнє слово. Слово-табу. Слово-зброя. Обличчя Ірини спотворилося.

Ірина схопила зі столу тарілку і жбурнула в стіну, поруч з його головою.

-- Геть звідси! -- заверещала вона. -- Ненавиджу! Геть!

Кирило стояв хвилину. Дивився на неї. На цю чужу, п’яну жінку. В його очах згасло все. Не було ні злості, ні любові. Лише попіл. Попіл від спалених зошитів, де він колись писав про героїв.

-- Добре, -- тихо сказав він.

Він мовчки зайшов у свою кімнату. Схопив спортивну сумку, ту, з якою ходив на «роботу». Кинув туди дві футболки, зубну щітку і пачку грошей з-під матраца.

Артем почув сварку. Він чув усе. Він чув, як розбилася тарілка. Він вибіг у коридор якраз у той момент, коли Кирило відчиняв вхідні двері.

-- Ти кккуддди? -- прошепотів Артем. Слова ледь продиралися крізь спазм у горлі. Його світ стискався до розміру цього дверного отвору. Спочатку батько. Тепер Кирило. Єдиний, хто був… Хто був не чужим.

Кирило зупинився. Його спина здригнулася. Він повільно обернувся. На його обличчі була жахлива, вимучена посмішка. Це була маска, що ледь прикривала гримасу болю. Він був на межі сліз, але тримався. Бо «мужики не плачуть».

Він порився в кишені джинсів, дістав кілька зім'ятих купюр. Дрібні гроші. Він вклав їх у долоню Артема.

-- Я скоро повернусь, -- сказав він, дивлячись кудись повз Артема.

Артем знав, що це брехня. «Скоро» в Бурівську означало «ніколи».

-- Купи собі щось смачненьке, -- сказав Кирило. Ніби «Снікерс» міг щось виправити.

Він посміхнувся ще раз, скуйовдив йому волосся і вийшов.

Двері клацнули.

Артем дивився йому вслід. Він стояв, не рухаючись, ще хвилину. Потім подивився на гроші в руці. Вони були липкі від поту Кирила. Потім на матір, яка вже ридала, впавши обличчям на стіл.

Він повільно розтисну кулак. Гроші впали на брудну підлогу в коридорі. Він повернувся до своєї кімнати. Він підійшов до столу, взяв свій альбом. Відкрив на останній фортеці з трьома рядами шипів. І повільно, почав виривати аркуш.

Фортеця остаточно впала.