Розділ 4. Ритуал.

Зима, 2008 рік

Ритуал завжди починався однаково. Зі скреготу ключа у замку.

Цей звук, у будь-який час для чи ночі, діяв як вимикач. Він вимикав у квартирі всі інші звуки. Телевізор, що бубонів. Воду, що капала з крана. Дихання. Все завмирало.

Віктор уже не просто пив. Він повертався з «півночі» все рідше, а коли повертався, то приносив із собою не гроші, а лише лють. Лють, що з’їдала його зсередини і вимагала виходу. Вони були лише найближчим об’єктом, на який можна було цю лють виплеснути.

Була глибока ніч. Холодна бурівська ніч, що стукала у вікно заледенілими гілками. Артем (йому 8) прокинувся не від скреготу ключа -- він уже навчився спати крізь нього, -- а від гуркоту на кухні.

Потім -- мамин приглушений крик.

Він знав цей звук. Він схопив свій альбом. Він лежав під подушкою, завжди готовий. Фортеця. Він не ввімкнув світло. Він малював у темряві, в плямі блідого світла від вуличного ліхтаря. Його руки робили все самі. Він малював стіни, товсті, як бетонні блоки.

Штрих. Штрих. Штрих. Кожен штрих був ударом серця.

Звук ляпаса. Дзвін розбитої пляшки.

Артем прискорив штрихування. Він малював рів. Глибокий. З крокодилами. Він чув, як батько реве щось нерозбірливе.

Двері його кімнати відчинилися. Беззвучно.

Артем закляк. Його серце зупинилося. Він не малював. На порозі стояв Кирило. Він був у самих трусах і футболці, але здавався одягненим у броню з чистої ненависті. Йому було 18, але в його очах був 40-річний чоловік.

-- Сиди тут. Не виходь, -- прошепотів він.

Але Артем уже не міг сидіти. Крики стали гучнішими. Мама плакала. Вона плакала так, як не плакала ніколи -- не тихо, а завиваючи, як поранений звір.

Страх за матір переміг страх перед батьком. Він вибіг у коридор слідом за братом.

Картина, яку він побачив, врізалася в його пам’ять, як сокира в дерево. Вузький коридор, освітлений однією жовтою лампочкою. Віктор затиснув Ірину в кутку біля ванної. Вона була боса, в старій нічній сорочці. Вона була така маленька. Його величезна тінь поглинала її. Він замахнувся. Його рука, що бачила вічну мерзлоту, здавалася величезною, як лопата.

-- Тварюко! -- заревів Кирило і кинувся на батька.

Вони зчепилися. Це була не бійка, а брудна, відчайдушна боротьба двох тварин у вузькій норі. Віктор, важкий і п'яний, був сильнішим, але Кирило був злішим. Вони впали на підлогу.

Ірина сиділа на підлозі, закривши обличчя руками. Вона гойдалася вперед-назад і щось шепотіла.

Артем стояв посеред коридору. Його світ розколовся. Стіни його фортеці впали. Він дивився на клубок тіл, на матір, що плакала, і не міг дихати.

-- Ки-и-ир-риии-илл... -- прохрипів він, задихаючись від жаху. -- Ссск-каа-жжиии... щщооо... сстттааллооссь?

Кирило почув його. Він на мить відволікся. І цієї миті Віктору вистачило. Він відкинув Кирила і важко підвівся. Він подивився на Ірину, що плакала. На Кирила, що хапав ротом повітря. На Артема, що тремтів.

На його обличчі не було нічого. Ані злості, ані каяття. Лише втома і огида.

-- До біса все це, -- прохрипів він.

Він мовчки пішов у коридор, взувся, накинув свою стару куртку, що пахла соляркою і морозом. Він не озирнувся.

Двері грюкнули.

У квартирі повисла тиша. Було чути лише, як важко дихає Кирило і як схлипує Артем.

Кирило підвівся. На його щоці червонів слід від удару. Він підійшов до Артема і незграбно обійняв його, притискаючи до себе. -- Все, малий, -- прошепотів він, і Артем відчув, як тремтять плечі брата. -- Він пішов. Все.

Але це не було «все». Це був лише початок.