Розділ 3. Шипи на паперовій фортеці.

2007 рік

Артему було вісім. Він усе ще був тихим. Занадто тихим. Він рухався по краю стін, намагаючись не займати місця, не дихати чужим повітрям. Але у школі №4 Бурівська, пролетарській, жорстокій, де тиша була синонімом слабкості, його вважали «слабаком». Його штовхали на перервах, ставили підніжки, вибивали з рук дрібні гроші на булочку. А він лише сильніше стискав лямки рюкзака, в якому лежав альбом. Альбом був його єдиною цінністю. Він був важчий за всі підручники разом узяті, бо, можливо, в ньому було його справжнє життя?

Це сталося на великій перерві, у туалеті, що смердів сечею та хлоркою. Те саме поєднання запахів, що й у пологовому будинку, але Артем про це не знав. Він просто знав, що це запах небезпеки. Його захистом завжди був альбом, де були його фортеці, він завжди тримав його біля себе.

Одного разу старшокласники вибили альбом у нього з рук.

-- Що, малюєш, баба? -- реготали вони, гортаючи сторінки. Для них це було просто дивно. Незрозуміло. А все незрозуміле в Бурівську треба було або зламати, або висміяти.

Один з них, найвищий, з тупим, недобрим поглядом, вирвав аркуш з найскладнішою фортецею. Тією, яку Артем малював три дні. З підйомним мостом і таємним ходом. І, зім'явши, кинув на мокру підлогу.

Артем не відповів. Він мовчки підняв брудний, розірваний папір. Тієї ночі він малював нову фортецю, але цього разу на стінах він уперше намалював гострі шипи.

Малювання стало його єдиною мовою... .

Його фортеці стали складнішими. У них з'явилися лабіринти, таємні ходи і лише один маленький вихід, про який знав тільки він.

Ірина, в один зі своїх рідкісних «світлих» днів, побачила цей альбом. Можливо, в ній прокинувся залишок вчительки, а можливо -- провина. Вона мовчки взяла Артема за руку і відвела в єдину в місті художню школу.

Того вечора в кухні пахло смаженою картоплею і напругою. Кирило, якому було вже вісімнадцять, влетів, принісши з собою запах вулиці -- пилу, бензину і дешевих цигарок.

-- Я записала Артема в художню, -- тихо сказала Ірина, не піднімаючи очей від плити.

Кирило завмер. Він подивився на Артема, який сидів у кутку і намагався стати невидимим.

-- Нахєра? -- сказав він. -- Він шо, баба?

Це був рефлекс. Слова, які він чув тисячу разів у технікумі, в гаражах. Слова, якими Бурівськ таврував усе, що не було грубим, гучним і простим.

-- Він буде малювати, -- Ірина вперше за довгий час підвищила голос. -- Це краще, ніж те, чим займаєшся ти.

Кирило хотів огризнутися. Сказати щось про «своїх пацанів», про те, що він принаймні «мужик». Але він знову подивився на Артема. Малий дивився на нього з таким відчаєм, ніби Кирило був останнім суддею, який мав винести вирок.

І Кирило згадав свій старий зошит. Той, де він писав про героїв.

Він хмикнув, намагаючись приховати суміш гордості та сорому.

-- Хай малює, -- буркнув він, беручи з тарілки шматок хліба. -- Все одно толку не буде. Але якщо його там хтось зачепить, -- він подивився прямо на Артема, -- скажеш мені.

Артем не відповів. Він просто опустив очі. Але в душі він був радий. Кирило дозволив.

Кирило вийшов на балкон закурити. Він дивився, як заводська труба на горизонті випльовує чергову порцію чорного диму. «Хай малює, -- думав він, -- може, хоч у нього вийде намалювати щось, окрім цього клятого міста».