Розділ 2. Мрія, приречена здохнути.

2006 рік

Кирилу було сімнадцять, і він уже пахнув так само, як і під’їзд їхнього будинку: дешевими цигарками, сирістю і прихованою тривогою. Він уже не вчився в школі. Дев’ять класів, а тепер -- технікум, «автомеханік». Насправді він «крутився». Мутив. «Мутити» -- це головне слово Бурівська. Намагався стати кимось у світі, де всі були ніким.

Він зайшов до кімнати без стуку, як завжди, ніби перевіряючи, чи не застав когось зненацька. Кинув на підлогу рюкзак, від якого тхнуло бензином.

Артем знай цей запах: Кирило з «пацанами» зливали його з чужих машин. Це називалося «крутитися».

Семирічний Артем, який сидів на підлозі, швидко сховав свій малюнок під килим. Це був рефлекс. Як закрити очі перед ударом.

-- Що ховаєш, малий? -- сказав Кирило.

-- Нічого.

Кирило посміхнувся -- куточком рота, втомлено. Він підійшов і одним занадто швидким, звичним до бійки рухом рухом витягнув аркуш з-під килима. Артем злякано втягнув голову в плечі.

Кирило довго дивився на малюнок. Це була нова фортеця. Деталізована. Зі сторожовими вежами і підйомним мостом. Він бачив не просто лінії. Він бачив час. Час, який цей малий витратив на штрихування, на вигадування, на мрію.

-- Що це, фортеця? -- він хмикнув. -- Від кого ховаєшся, малий?

Він дивився на ці дитячі, наївні лінії, і щось усередині нього на мить боляче стиснулося. Це був раптовий, неконтрольований спазм пам’яті.

Бурівськ, 1996 рік. Кімната в гуртожитку. Інша кімната, ще до «північних» грошей. Пахне вареною картоплею і маминим шампунем «Ромашка». Цей запах… Господи, цей запах. Семирічний Кирило сидить за столом, який хитається. Перед ним -- зошит у клітинку. Тонкий, на 12 аркушів. Він виводить у ньому великі, незграбні літери. Це його перша «книга». Він ще не дуже вміє писати, але точно знає, про що вона: про людей, які рятують інших. Про героя, який приїжджає у темне місто і робить його світлим.

-- Ма, -- каже він Ірині, яка тоді ще посміхалася очима, -- я буду письменником. Про мене всі дізнаються. Мене всі запам'ятають. Йому було важливо не просто писати. Йому було важливо, щоб його запам'ятали. Щоб він не зник, не розчинився в цьому місті, як всі інші. Як батько його батька. Як сусіди, що спивалися один за одним.

Спогад зник так само раптово, як і з’явився. Кирило трусонув головою.

Він подивився на Артема. На цього тихого, вдумливого хлопчика з очима матері. І в ньому боролися два почуття: ніжність і страх. Страх, що Бурівськ зжере і його. Що ця фортеця з паперу -- це той самий його зошит у клітинку. Що це просто ще одна мрія, приречена здохнути в бруді біля технікуму.

Кирило не хотів цього. Він радше вбив би цю мрію сам, зараз, ніж дозволив би місту зробити це повільно і боляче. Він хотів захистити брата. Але єдиний спосіб захисту, який він знав, -- це напад.

-- Нащо ти малюєш? -- він жорстко кинув малюнок Артему в обличчя. Папір боляче різонув хлопчика по щоці. -- Не будь як баба.

Артем здригнувся, очі наповнилися слізьми.

Він має бути сильним, -- думав Кирило, дивлячись на брата, і його власні кулаки мимоволі стиснулися. -- Не сірою мишею. Він має вміти бити у відповідь. Бо інакше його з’їдять. Його зламають так само, як зламали одного, в кого не вийшло. Ні. Одного, що так і не став. Знову ні. Одного, що так і не ПОВІРИВ в мрію. Так.

Кирило не знав, як сказати це інакше. Він сів навпочіпки перед Артемом і грубо скуйовдив йому волосся.

-- Це просто папір, малий, -- кивнув він на малюнок. – Він тебе не захистить.

Він підвівся, готовий піти.

-- Вчися битися, малий. Або здохнеш.

Він підвівся і вийшов з кімнати.

А в душі він був радий. Радий, що цей малий щось робить. Що в ньому є щось, чого вже немає в ньому самому. Але він ніколи б у цьому не зізнався. Бо в Бурівську мрії були слабкістю. А слабких тут вбивали першими.