Розділ 1. Стіни, товстіші за двері.

2005 рік

Бурівськ не вітав. Він приймав, як земля приймає мерця. Він просочувався у кров, і ти вже ніколи не міг очистити свої судини від його отрути.

П’ятиповерхова «панелька» на околиці Бурівська, куплена за Вікторові «північні» гроші. Вона тхнула цвіллю, старим сміттєпроводом і безнадією. Безнадія мала свій чіткий, фізичний запах -- суміш старого борщу, який ніхто не доїв, кислої капусти і пилу в кутках, який ніхто не прибирав.

Квартира на п’ятому поверсі пахла Віктором -- сумішшю перегару, холодного поту і тією самої «північної» люті, яку він привіз разом із обмороженими пальцями і порожніми очима.

Здоров’я, залишене десь у вічній мерзлоті, тепер мстилося йому. А він мстився їм.

Ніякої тиші, що передує бурі. Буря вже була тут. Артем не встиг почути, як дзенькають виделки -- першим, що він почув, був гуркіт. Звук стільця, що з силою вдарився об підлогу.

Потім мамин тихий схлип. Він був ледь чутний, ніби вона плакала в долоню, боячись, що звук сліз розлютить його ще більше. Це був звук, від якого хотілося закрити вуха.

Шестирічний Артем вже сидів під столом у своїй кімнаті. Він затиснув коліна руками. Він не дихав. Головне правило виживання в Бурівську: стань маленьким. Стань невидимим. Стань частиною шпалер, що відставали від стіни. Він міцно стискав у спітнілому кулачку зламаний олівець «Конструктор». Червоний, шестигранний, зі слідами від його ж зубів. Перед ним лежав аркуш, вирваний із зошита.

Він малював фортецю.

Він не просто малював. Він будував. Папір був його бетоном. Олівець -- його кельнею. Кожен рух руки був ритуалом, що відганяв зло. Він чув, як на кухні знову загримів голос батька, і почав штрихувати.

Стіни були товстими, товстішими, ніж двері до кухні. Товстішими, ніж батькова спина. Він штрихував їх знову і знову, доки грифель не почав рвати папір. Кожна лінія, яку він проводив, була молитвою. Щоб стіна витримала. З високими вежами, на яких не було вікон. Вінка – це слабкість. Крізь них може пробратися крик. З вузькими бійницями, з яких стирчали гармати, що стріляли вогнем.

Навколо фортеці він намалював глибокий рів, заповнений чорною водою.

У дворі, за найнадійнішою, найтемнішою стіною, він намалював три маленькі фігурки.

Мама. Кирило. І він сам.

Вони трималися за руки. Вони посміхалися.

-- …стерво! -- долетів до нього уривок батькового крику.

Артем здригнувся і ще сильніше натиснув на олівець, малюючи над фортецею сонце. Велике, жовте, з променями, схожими на списи. Він намагався намалювати його таким яскравим, щоб воно випалило звук із повітря. Він не будував. Він ховався. Поки він малював, йому здавалося, що він контролює хоч щось. Тут, на папері, він був Богом. Він вирішував, де будуть стіни і якої товщини буде рів. Він знав, що стіни з паперу не зупинять батькового кулака, але поки він малював, йому здавалося, що він у безпеці.

Лунав черговий удар. Дзвін розбитого скла. Мабуть, чашка. Мамина улюблена чашка з синіми квітами.

Артем сильніше натиснув на олівець, намагаючись замалювати крик.

Він почав штрихувати небо навколо сонця, перетворюючи його на чорну, непробивну хмару. Він хотів замкнути свою фортецю, зробити її герметичною, щоб кожен звук не просочився.

Він штрихував. Швидше. Сильніше. ЩЕ! ЩЕ!

Грифель зламався.