Пролог

1999 рік. Пологовий будинок. Бурівськ

Повітря в палаті пахло хлоркою та чужим болем. Це був запах кінця? Хм.. Або ж початку? Хоча зараз це неважливо.

Ірина лежала на твердій, застеленій клейонкою кушетці і дивилася на тріщину в стелі. Ця думка -- про кінець і початок -- промайнула і згасла. Неважливо. Мало значення лише те, що на стелі -- тріщина. Схожа на річку. Річку, що тече в нікуди. Вона трималася за цю тріщину поглядом, як потопельник за соломинку. Не думати. Головне -- не думати. Не думати про те, що сталося, про те, хто зараз народиться. Якщо вона почне думати, вона розколеться так само, як ця стеля.

Вона не дивилася на Віктора. Він стояв біля відчиненого вікна і курив, навіть не дивлячись у її бік. Дим повз у палату, змішуючись із запахом хлорки, але ніхто не наважувався зробити йому зауваження. Навіть тут, у пологовому, його боялися.

Його широка спина, повернена до неї, була напружена, як кулак.

Він не хотів цієї дитини. Він не хотів ще одного «рота».

Ірина це знала. І, якби бути чесною з собою, вже давно перестала думати про нього як про «свого». Він був стихійним лихом, погодою, яку треба було просто перечекати.

Але вона все ще говорила собі, що кохає. Можливо, колись так і було. Колись, до «півночі», до того, як його очі стали порожніми. Але тепер… тепер це було щось інше. Щось темне і болюче. Вона блукала у темряві й тягнулася до єдиного світла, що випалювало її очі, але вона дивилася, бо навколо панувала суцільна пітьма. Вона бачила в цьому «кохання», бо мусила мати хоч якусь причину, щоб продовжувати це терпіти.

Вона боролася з приниженням і біллю. Ні. Слово «боролася» вже не підходило. Боролася -- це означає протистояти. Це щодня поставати з попелу власного болю, коли вже всередині все згоріло. Це тримати оборону фортеці, від якої лишилися самі руїни. Це дивитися в очі своїй темряві, коли кожна клітина тіла кричить «здайся».

А вона прийняла це. Прийняла, як частину повітря. Обрала найпростіший, але водночас найтяжчий шлях.

Він чітко дав зрозуміти відносно «Софії» ще три місяці тому, коли вдарив Ірину ногою в живіт. Вона тоді впала на липку підлогу кухні, і першою її думкою було не «боляче», а «тільки б вижила».

-- Хоч би не пацан… -- прохрипів він тоді, -- ще одного виродка на мою шию я не витягну.

Ірина вчепилася в цю фразу. Вона перетворила її на молиту. Софія. Будь ласка, нехай це буде Софія. Вона бачила її уві сні: дівчинка з її очима, з її тонкими пальцями, що ніколи не стиснуться в кулак. Дівчинка, яка буде плести вінки, а не бити пляшки об стіни гаражів. Дівчинка, яка вирветься з Бурівська. Софія була її квитком на втечу, її виправданням самого факту її існування поруч з Віктором.

Почалося. Біль розірвав її навпіл, змусив забути про тріщину, про Віктора, про все.

Це був тваринний, первісний біль, що випалював з неї рештки надії. Крик. Вологий, гучний, сповнений на цей світ. Але це був вже не її крик.

Втомлена акушерка в бруднуватому халаті підняла зморщений червоний згорток. Вона втомлено, по-бурівськи, посміхнулась:

-- Вітаю, мамо. Козак. Три чотириста.

Віктор загасив цигарку об раму вікна. Він не обернувся. Але Ірина відчула, як напружилася його спина. Вона знала, що це означає.

Ірина заплющила очі. Не тому, що втомилася. А тому, що в ту секунду, коли вона почула «козак», а не «Софія», щось усередині неї обірвалося. Надія, тонка, як павутинка, луснула. Річка на стелі остаточно висохла. Вона народила. Але Софія померла в цій палаті, так і не з’явившись на світ.

-- Артем, -- видихнула вона в подушку. -- Хай буде Артем. Ім’я, як вона вважала, було сірим, як стіни цієї палати.

Вона не плакала. Сльози замерзли десь глибоко, перетворившись на шматок криги.