11. Гість

Іноді навіть у долі перша спроба — невдала.

Остап тепер точно знав: це доля. Якщо вони з Миросею знову зустрілись, отже й перша зустріч була не просто так. Якщо за все відповідальна доля, то доля й допоможе все владнати якнайкраще. А він старатиметься з усіх сил.

Він підписував документи для офіційного оформлення Миросі, а вона сиділа навпроти й усміхалася так, наче до кінця не вірила, що це відбувається.

— Як твої вихідні? Як Софійка?

Ледве стримався, щоб не надокучати їм, не напосідати з увагою, тож лише раз зателефонував у суботу — просто спитати як справи. Вичекав кілька днів, щоб охолонути, почати мислити тверезо і продумати план дій.

— Все добре. Вчора гуляли з моєю подругою Вікою і її сином. А ти як?

— У суботу приїжджали майстри поміряти кухню, залишилося тільки вибрати на сайті модель кухонного гарнітура. До речі, не допоможеш мені? Я нічого в цьому не тямлю.

Йому здавалося, що після емоційної розмови Мирославі трохи незручно перед ним. Та й він почувався не у своїй тарілці. Проте не збирався її уникати чи забирати свої слова назад. Коли двоє чужих людей зближуються так раптово, діляться потаємним, ніяковість — не дивовижа. Але це можна подолати. Просто треба далі зближуватися.

Після вибуху емоцій настало отверезіння, і Остап остаточно вирішив: поки що нічого не розповідатиме. Спочатку потрібно викликати її довіру. Якщо Мирося добре знатиме його світлу сторону, можливо, не злякається, дізнавшись, що колись бачила й темну.

— Звісно, якщо треба, допоможу.

Він відклав убік підписані папери й поставив її крісло біля свого, а тоді ввімкнув ноутбук. Відкрив сайт фірми, у якої вирішив замовляти меблі для кухні, але дивився не стільки на екран, скільки периферійним зором на Миросю. Від неї приємно пахло вже звичним квітковим ароматом, а ще йому вчувалося щось терпке у повітрі. Наче очікування. Ось би зараз повернути голову і... поцілувати її.

Вона поправила окуляри на носі і справді приготувалася допомагати вибирати меблі.

— Що саме ти хочеш? Якого кольору? Стилю?

— Уявлення не маю. А що б ти порадила?

Він відкрив каталог з десятками варіантів кухонь. Потрібно було обрати той, який сподобається, а тоді вже затвердити з фірмою конфігурацію шафок і тумбочок.

Мирося замислилася, ковзаючи поглядом по картинках, які він гортав.

— Я б обрала щось світле — біле, бежеве... Зі стільницею під дерево. З матовими шафками, не люблю глянець.

Остап проглядав одну за одною кухні, доки не знайшов чогось схожого.

— Як тобі така?

— Непогано, але, як на мене, надто... аскетично.

— Тоді, може, ця? Тут полички й шафка зі склом...

Вони вибирали кухню, наче сімейна пара, яка облаштовує нове житло. Обоє про це подумали, але ніхто не сказав. Мирося навіть боялася помріяти, що колись господарюватиме на вибраній кухні. Остап вже знав, що так воно й буде.

Зупинилися на кухонному гарнітурі у стилі «Прованс», і Остап одразу ж написав менеджеру фірми, повідомив, що вибрав. А тоді, користуючись моментом, заговорив про те, про що збирався спитати з дня знайомства з донечкою:

— Миросю, я хотів запитати. Софійка казала, що мріє вирости й купити квартиру. Та квартира, куди я вас підвозив... Ти її винаймаєш?

— Лише одну кімнату. Уся квартира нам не по кишені.

— Послухай, я скоро...

— Не треба, — вона перебила і подивилася йому у вічі.

— Що «не треба»?

— Ти зараз запропонуєш свою допомогу. А я не можу її прийняти. Ти й так багато для мене... для нас зробив. Не хочу почуватися ще більше тобі зобов'язаною.

— Я нічого не зробив, окрім того, що взяв тебе на роботу.

— І це вже багато.

Остап підтиснув губи. Вирішив не наполягати. Поки що. Вони повернуться до цієї розмови, коли Мирося довіриться йому більше і навчиться приймати його турботу.

— Гаразд. Може, пообідаємо разом?

Вона глянула на годинник і ніяково усміхнулася.

— Вибач, я не можу. Мені потрібно вже їхати забирати Софійку зі школи.

— То он куди ти щоразу біжиш...

— Я їжджу маршруткою до школи, а вже звідти веду Софійку додому.

— Це ж незручно.

— Та ні, я вже звикла, все гаразд.

— Тоді їдьмо разом. На моєму авто швидше буде.

Він не бачив донечку з середи, але ще не зрозумів, дуже скучив чи ні. Коли у тебе раптово, неочікувано з'являється дитина, не починаєш її любити за сам факт існування. З обов'язками й планами простіше розібратися, ніж із почуттями. Хотів побачити Софійку — це факт. Хотів зробити для неї щось. Хотів упевнитися, що з нею все гаразд. Але чи це і є батьківські почуття? Чи так має почуватися новоспечений тато? Цього поки що не знав.

Мирося повагалася, але погодилась, і не минуло й десяти хвилин, як вони під'їхали до школи.

Якраз закінчився урок. Діти з важкими рюкзаками одне за одним виходили з високих дверей.

Остап з Миросею чекали біля авто. Він вдивлявся у кожне личко. Спіймав себе на тому, що нетерпляче постукує пальцями по капоту і заледве не рахує секунди. Сьогодні його «вперше». Вперше він зустрічає доньку зі школи.

Він побачив Софійку, коли була у дверях. Але секундна радісна усмішка змінилася на тривожно насуплені брови.

— Це з ким вона?

Софійку тримав за руку високий світловолосий молодик, а вона щось весело до нього щебетала.

Мирося подивилася на донечку, а тоді перевела подивований погляд на Остапа, у якого вже ніздрі почали роздуватися.

— Це вчитель Софійки, — пояснила.

— Чому він такий молодий?

— А вчителями можуть бути лише жінки і старі чоловіки?

Мирося вже майже сміялася, дивлячись на надутого Остапа.

А він сам себе не розумів. Що це? Ревнощі? Небажання, щоб поруч з його донечкою були різні підозрілі типи?

Поруч з донечкою чи в полі зору Миросі?

З прикрості Остап подумки вилаявся. Це не вчитель, а він сам тут підозрілий тип.