10. Батько її доньки

Він пішов.

А Мирося дивилася на зачинені двері й не дихала.

Що це ось щойно було?

Вона зробила перший крок. Вдруге в житті зробила перший крок і вдруге обпеклася. Тільки першого разу її обранцем був покидьок, а тепер чудовий... чудовий, хороший чоловік. Занадто хороший для неї.

— Дурепа, — прошепотіла, замикаючи двері.

Притулилася чолом до дверного полотна і замружилась. Як завтра дивитися йому у вічі?

— Тобі такий хлопець не по зубах, — почула позаду.

Тітка Галя вийшла зі своєї кімнати і сперлася плечем об одвірок. Певно, підглядала, раз наробила висновків.

— Чому це?

Мирося повернулась, але на господарку квартири не дивилася. Почала нарешті скидати пальто.

— Кому треба дівчина з «причепом»? Якщо чоловік такий молодий, гарний, інтелігентний... Та він собі знайде свіженьку кралю! Нащо йому тягар?

— Добра ви, тітко Галю!

Жорстока правда ранить більше, ніж жорстока брехня. Слова жінки були колючими, сказаними навмисне, щоб ранити, але при всьому цьому залишалися правдивими.

Так і є: навіщо вона здалася такому, як Остап? Він чемно поводився з нею, гарно поставився до Софійки, але міг бути мільйон причин такого поводження. І не конче серед тих причин була симпатія до неї як до жінки.

Чому ж вирішила, що щось є?

Може, тому що сама починала відчувати більше, ніж банальна повага чи вдячність?

Мирося не сказала б, що закохалася. Це було перебільшенням. Але її манило його тепло. Вона передчувала кохання, як деякі метеочутливі люди передчувають наближення дощу. Їй було зручно з ним. Їй подобалося бути поруч. І вперше за довгий час хотілося чоловічих обіймів. Тільки не будь-чиїх, а щоб це були обійми саме його, Остапа.

Зранку вона йшла на роботу з важкою душею, бажаючи й боячись його побачити.

Остапа в офісі не було. Степан сказав, що директор буде лише по обіді, бо має робочі виїзди.

Миросі від цього легше не стало. Адже що робить жінка, коли опиняється в непевній ситуації й не може цю ситуацію обговорити з винуватцем? Правильно, з'їдає себе подумки, чикрижить запалені нерви.

І Мирося так робила, доки самоїдство не вилилося у просте, але дурне рішення: написати Остапові повідомлення, попросити вибачення за вчорашній порив.

Вона перебрала в голові десяток варіантів, але зупинилася на короткому: «Вибачте за вчорашнє, ми можемо вдати, що нічого не було?».

З завмиранням серця чекала, доки Остап прочитає повідомлення, і він нарешті прочитав. Але не відписав. Ні за п'ять хвилин, ні через годину.

Може, написати ще одне і перепросити за попереднє?

Мирося гірко розсміялась з абсурдності ідеї. Ходила вздовж стіни туди-сюди, згадувала вчорашній день. Може, Остапа відлякало її одкровення в автомобілі? Чи справа в тому, що його ставлення до неї — чисто людська симпатія, а не почуття до жінки? Або ж вона просто поквапилась?

На жаль, мала лише дрібку досвіду і ще менше можливостей, щоб пізнати цю складну науку стосунків, проявів симпатії та флірту між чоловіком і жінкою. Вона захотіла його поцілувати, то й спробувала поцілувати. Даремно, як виявилося.

— Так, годі, — насварилася на себе. — Треба повертатися до роботи. Буде як буде.

Вже розвернулася до столу, коли двері кабінету без стуку розчахнулися.

Остап влетів і зачинив їх за собою, грюкнув так, що Мирося з несподіванки підстрибнула на місці.

Вона вперше бачила його таким знервованим, розшарпаним, неспокійним. У глибоких сірих очах вирувала чи то злість, чи то муки. То був якийсь інший Остап, не той, кого знала досі. Як він міг так змінитись від вчорашнього вечора?!

— Що це було за повідомлення? Я не можу вдати, що нічого не було! — говорив емоційно, підвищив голос і посунув на неї лавиною.

— Я просто мала на увазі... Я помилково сприйняла твою доброту до мене і до Софійки як щось більше, вибач. І тому хотіла... Цього більше не повториться.

Мирося тріскотіла, відступаючи, доки не втислася лопатками у стіну. Зіщулилася під його палючим, вогняним поглядом.

Остап настиг її, підійшов впритул і спіймав її обидва зап'ястя, якими вже збиралася відпихнути. Спіймав, але не стис, тримав обережно, навіть коли розвів у різні боки й притулив до стіни.

— Вчора мені було так важко... А сьогодні, коли ти написала, ще гірше, — пробурмотів. — Мені не варто цього робити, але...

Не договорив. Просто нахилився до її губ. Поцілував. Поцілував так бережно і ніжно, як не цілував ще ніколи нікого.

У скронях гупало, кров вирувала і булькотіла, наче ігристе вино, яке добряче струсонули у пляшці. Його губи обережно, посуваючись міліметр за міліметром, розтулили її вуста. Підкорили, полонили, здолали нерішучість і секундний опір, втішили.

Остапа не п'янив той поцілунок. Навпаки — отвережував, повертав до тями, зцілював. Наче ковток крижаної води з гірського струмка. Або ще краще — міцне знеболювальне з аптечки. Йому робилося добре від поцілунку, хай тривога й досі лежала каменем на серці. Йому потрібен був цей поцілунок перед тим, як зізнатися. Бо якщо вона розвернеться й втече... Хоча б один нормальний поцілунок, хоча б один повинен залишитися йому. І їй.

Мирося отямилася першою. Випручала губи і вдихнула. Її очі горіли подивом і чимось незрозумілим, наче через цей контакт губ їй передалася його гарячковість.

— Остапе... — видихнула вона. Вся тремтіла.

— Не бійся, я не скривджу тебе більше.

— Більше?

— Так. Миросю... — Він глибоко вдихнув, перш ніж продовжити: — Я маю дещо сказати. Батько Софійки...

— Він негідник. Але я теж дурепа.

— Що?

— Я розповім тобі все. — Вона вчепилася пальцями у його пальто, заговорила швидко, гарячково. Сама не помітила, що перейшла на ти. — Знаю, якщо зв'язуєшся з жінкою, яка має дитину, хочеш таке знати. Чи, може, ні? Тобто... Якщо я тобі байдужа, а це просто...

— Я тебе щойно поцілував. Хіба це просто?