8. Обухом по голові

Рідний дім зустрів Остапа запахом фарби й печеного кролика. Тато якраз підфарбував стіну у коридорі, яку ще минулого літа розмалювала малеча — діти старшої Остапової сестри. Мама приготувала улюблену страву сина — запечену в пиві кролятину (і це був єдиний спосіб вживання алкоголю, від якого він не міг відмовитися).

— Ой, ну нащо ти тратився? — Мама відмахувалася, крутячи у руках подаровану сумку. — Гарна! Але ж шкіряна, певно, дорога.

— Не дорога. Я подумав, що тобі личитиме.

Любов примружилася з підозрою.

— Зізнавайся, сам обирав? Чи, може, ти вже нарешті...

— Мамо, якщо ти знову про невістку, то ні. У мене нікого зараз немає, і найближчим часом нові внуки у тебе не з'являться.

— Ай, ну тебе.

Остапова мама занесла сумку в кімнату, а тоді повернулася до кухні, щоб накрити на стіл. Стандартно бідкалася про те, що діти доньки далеко, від сина внуків не дочекається, бідна вона жінка.

Добре, що цю балаканину перервав її чоловік. Він прийшов на кухню в окулярах і зі стосом паперів.

— Ану глянь, синку, оце з магазину. Я боюся, чи ми не накрутили тут щось з грошима, бо в мене не сходиться.

Анатолій керував великим магазином будматеріалів, який належав його сину. Три роки тому Остап відкрив ще один бізнес, бо геодезичне бюро було не аж настільки прибутковим, як йому хотілося б. Магазин відкрив тут, у Володимирі, щоб батько за ним наглядав, адже самому було ніколи.

— Давай сюди, я попрошу нашу нову бухгалтерку все перевірити.

— Нову? А Ольга Степанівна що, «всьо»? — гиготнув Анатолій.

— Ні, просто на пенсію пішла.

— О, а я вже думав...

— Так, ставлю кролика!

Мама підійшла з великим тарелем з кролятиною, і батько заходився відкорковувати вино. Це була їхня маленька сімейна традиція — збиратися за святковим столом на день народження Любові, на який би день тижня він не припадав. Остапова мама працювала вчителькою, але останні роки мала не більш як два-три уроки на день і, по суті, могла провести своє свято вдома. Її син наперед планував свій графік так, щоб приїхати, інакше — смертельна образа.

Кролятина вийшла, як завжди, соковитою і ніжною. Остап не помітив, як сам з'їв мало не половину.

— Їж-їж, синку, я там ще одного запекла, дам тобі з собою.

Він запив страву компотом і, спершись на спинку стільця, жартома сказав:

— От були б ви ближче, у Луцьку, я б насолоджувався такою кролятиною частіше...

— То хто тобі заважає? Приїжджай частіше! — буркнула мама. — І взагалі, це ти міг би повернутися в рідне місто, а не нас кудись тягнути!

Остап зітхнув. Починати розмову на цю тему — марна справа. Найближчим часом батьки не передумають.

Він планував повернутись до Луцька ввечері, але поїхав раніше, щоб зазирнути в офіс і віддати Миросі документи на перевірку. Міг зробити це вже завтра, та збирався пів дня бути на виїздах, за той час вона вже розбереться з рахунками.

Мама склала йому в дорогу ще одного печеного кролика, намагалася покласти ще кілька лотків з іншою їжею, але Остап з боєм відкараскався.

Було близько п'ятої, коли він під'їхав до офісу. Стояла мряка, в небі згустилися хмари, а на вулиці потемніло, наче був глибокий вечір.

У двох вікнах офісу світилося. Він узяв папери й, заблокувавши авто, пішов всередину.

Чомусь, коли підходив до офісних дверей, у сонячному сплетінні заклубочилося важке передчуття, а серце огорнула тривога. Це все тому, що зараз побачить її, Миросю?

Ні. Зазвичай він реагував на її присутність по-іншому — теплом біля серця, охриплим горлом, роєм думок у голові. Звідки ж тривога?

Остап переступив поріг офісу, і щойно підняв очі від підлоги, зрозумів.

За Сашковим столом сиділа рудоволоса дівчинка, здається, та сама, яку він бачив у торговому центрі. От тільки... Вона підняла на нього свої великі світло-сірі очі, з маленьких рученяток випав олівець, яким щось малювала на аркуші.

Великі світло-сірі очі.

— Доню, все добре?

Мирося вийшла зі свого кабінету, вклякла з розтуленим ротом і розгубленим поглядом.

— Ой. Остапе...

— Доню? — повторив він луною.

Вдивлявся у дівчинку і почувався так, наче земля от-от поїде з-під ніг.

— Я думала, вас сьогодні не буде, — забелькотіла Мирося, не знаючи, з чого починати пояснювати і як виправдовуватися.

— Я й не збирався заїжджати.

Він відповів механічно, а сам не зводив погляду з дівчинки.

Софійка вийшла з-за столу, обперлася на стільницю і переводила погляд з мами на її директора. Той погляд був таким наляканим, сполоханим, що отверезив, отямив Остапа. Він поклав теку з документами на стіл і присів біля малечі.

— Познайомимось? Мене звати Остап.

— Я Софійка, — тихо, обережно мовила дівчинка.

— Дуже приємно, Софійко. Мені тридцять років. А тобі скільки?

Він міг думати лише про одне, тому запитання вилетіло саме собою.

— Мені сім буде... скоро.

— Скоро?

Дівчинка кивнула, але натомість, аби що-небудь сказати, відповіла її мама:

— Сімнадцятого квітня.

Мирося підійшла ближче до них, тупцяла на місці й дивилася на Остапа так, як дивиться людина, що глибоко провинилася.

А він взагалі не міг підняти на неї очей. Осмислював почуте і намагався дихати.

За якихось кілька тижнів, сімнадцятого квітня виповниться сім років її донечці.

Його донечці.

Не треба було бути математиком і вміти робити складні розрахунки, щоб порахувати, що з липня до квітня — дев'ять місяців. У липні виповниться вісім років від того випадку, отже...

Дихати. Головне, дихати.

Він був її першим, і якщо після нього за кілька днів не стрибнула в ліжко до іншого... Навряд чи. Навряд чи вона взагалі скоро змогла дивитися на хлопців.

Ці думки пронеслися в його голові в одну мить, доки роздивлявся Софійку. Вона була маленькою копією Миросі — ті ж прозорі очі, ті ж маленькі губки й акуратний носик, таке саме гостре підборіддя, хіба що щічки кругліші. І волосся рудувате, майже таке, як у його мами.