7. Бабуся

— Сонечко, може будеш суп? Або ось, дивись, картопелька з курочкою...

— Ні, хочу бургер! Будь ласочка!

Мирося з Софійкою дивилися у меню, а він дивився на них. Як же вони схожі!.. А він? Чи було в Софійці щось від нього?

Остап гарячково видивлявся власні риси, але не знаходив. Може, хтось збоку побачив би схожість, та йому самому це не вдавалося.

А що коли схожості нема? Він намагався мислити тверезо і шукав інші варіанти. Проте, що довше шукав, то більше й більше не бажав, щоб вони існували. Інший варіант означав би, що Мирося пережила не одну травму, а як мінімум дві. Якщо не він батько Софійки, то інший покидьок. Чи не забагато на її долю було б зустріти аж двох покидьків?

— Дядю Остапе, можна мені бургер? — попросила Софійка його, отримавши нарешті мамин дозвіл на нездорову їжу.

— Якщо мама дозволяє, то, звісно, можна. Обирай все, що захочеш.

Так от, якщо інших варіантів немає, якщо він... Як взагалі так вийшло, що в ту ніч Мирося завагітніла?

Остап гірко всміхнувся сам до себе і опустив погляд у стіл. Елементарно вийшло. Він не користувався презервативом, але був впевненим, що встиг все вчасно, адже завжди встигав без проблем. Круті хлопці ж люблять без бар'єрів, щоб потім вихвалятися, що от чергова краля дозволила "без", і взагалі, "я ж такий молодець, завжди встигаю вийняти, ще жодна не залетіла". З "гумкою" — це для слабаків, тільки якщо партнерка вже дуже непевна або дуже протестує.

Мирося не протестувала. Вона взагалі нічого не тямила. Тоді він гадав, що просто перебрала, але тепер, коли дізнався про її непереносимість алкоголю, почувався в рази більшою сволотою. Їй було не просто погано, а прямо паскудно. Можливо, засинала, можливо, боліла голова, може, в очах двоїлося, нудило. І в такому стані він її...

Хотілося з розмаху стукнутися головою об стіл, щоб витрусити з неї весь непотріб, що називається спогадами...

До тями привела офіціантка, яка до них наближалась.

— А ти що будеш, Миросю? — запитав він.

— Нічого не хочу, дякую.

— Не вигадуй, вже час вечеряти. Я замовлю нам всім те саме, що вибрала Софійка, гаразд?

Софійка хотіла бургер, картоплю фрі і кока-колу — все те, що зазвичай мама не дозволяє. Остап замовив три таких сети, не зважаючи на кволі Мирославині заперечення. Вона намагалася усміхатися, але якось неприродно тримала спину рівною, потирала передпліччя, наче змерзла чи хвилювалась.

— Ти ж вже ходиш у школу? — спитав Остап Софійку, кивнувши на її червоний ранець. — Подобається навчатися?

Вона смішно зморшила носика, відповідаючи:

— Не подобається. Але треба.

— І чому ж треба?

— Я хочу вирости великою і розумною, багато заробляти і купити нам з мамою квартиру.

Мирося подивилася на донечку, а тоді звела очі на Остапа. Він буквально читав у її погляді присоромленість, незручність і щось ще... біль? Вона розтулила рота, наче щось хотіла сказати, але різко прикусила губу і відвернулася обличчям до вікна.

Остап не знав, що відповісти дитині, не знав, що сказати, щоб розвіяти незручність і повернути Миросі гарний настрій. На щастя, принесли замовлення і вигадувати тему не довелось.

— Пригощайтесь. Якщо з'їсти все швидше за мене, замовлю тобі ще одну таку порцію, — підморгнув він Софійці.

— Я ще одну не з'їм.

— Тоді візьмеш з собою.

Дівчинка подивилася на маму, яка нарешті вгамувала емоції і відвернулась від вікна.

— Остапе, ми вам дякуємо, але це ж занадто...

— Не буває "занадто" для дитини. Я так думаю. Принаймні, доки не маю своїх, — останні слова він ледве вичавив, долаючи судому в горлі, — дозволь мені потішити твою донечку.

Мирося кивнула невпевнено, але напруженість сповзла з її плечей і лиця. Софійка вже наминала бургер, і дорослі зробили за її прикладом.

Остап вдавав, що поспішає, але відкушував маленькими шматочками. Дівчинка старанно пережовувала їжу під чіпким маминим поглядом, але все одно встигала з'їсти швидше.

— Ви програли! — вигукнула, показуючи порожні склянку від коли і тарілку з-під бургера.

— Ох, ти така прудка! Не думав, що хтось їсть швидше за мене, — він вдавано скорботно зітхнув, а тоді покликав офіціантку.

Софійка дивилася з підозрою, доки замовляв ще один бургер, колу і картоплю фрі з собою. Коли ж офіціантка принесла все, й Остап оплатив чек, не витримала, вигукнула:

— Ви справді купили це мені? Справді-справді?

— Звісно, я ж обіцяв.

— Мамо, у тебе отакий начальник!

Софійка наставила великого пальця вгору і усміхнулася широко-широко.

А в отакого начальника вкотре за день обірвалося серце. Він дивився на дівчинку і ладен був побитися об заклад на всі гроші світу, що впізнає, знає цю її усмішку. Така сама щілинка між верхніми зубами, такий самий крихітний натяк на ямочки на щоках... Доки усміхалася, вона перестала бути маленькою копією мами і стала до болю схожою на... свою бабусю. На його маму.

Останні кволі сумніви розвіялись.

— Щось не так?

Мирося прослідкувала за його поглядом, зверненим на донечку, і стурбовано насупила брови.

— Ні, все добре. Вибач, замислився, — він замахнув важкі думки і спробував говорити якомога приязніше, спокійніше, без хвилювання. — То що, йдемо по морозиво?

— Йдемо! — підірвалася з місця Софійка.

Її мамі не залишалося нічого іншого, окрім як погодитись і змиритись з тим, що сьогодні вона нічого не вирішує. І це було вкрай незвичне відчуття. На якусь годинку-другу просто... розслабилась, відсунула вбік турботи і переживання. Остап розпитував Софійку про її улюблене морозиво і сперечався, доводячи, що ванільне смачніше, ніж шоколадне. А Мирося просто йшла поруч і чи не вперше за довгий час могла роззирнутися навколо.

Останні майже сім років її погляд завжди був сфокусований на донечці. Навіть бувши далеко, дивилася всередину себе, зазирала у власне серце, леліючи думки про Софійку, не забуваючи про неї ні на мить, турбуючись крізь відстань. І ось лише зараз, на кілька коротких, але таких солодких і вільних хвилин, відчула достатньо впевненості, щоб подивитися врізнобіч, певна, що Софійка в безпеці. Дивовижно: вона так мало знала Остапа, але так довіряла йому.