6. Нові люди

Зрання в суботу Остап поїхав на ділянку в селі під Луцьком, яку купив його давній клієнт. На кадастровій карті вона була позначена в одних межах, а на практиці частина тієї ділянки лежала на сусідському подвір'ї. Довелося домовлятися з сусідкою, щоб забрати дві сотки з її землі з іншого боку, а потім внести правки в кадастровий план.

Це міг зробити хтось з підлеглих, але Остап давно і особисто працював з цим клієнтом. Іноді, виїжджаючи на такі завдання, пригадував, як повністю «профукав» нагоду освоїти свою професію в університеті, отримав диплом геодезиста з майже нульовими знаннями. Тоді вони з хлопцями жартували, що це та професія, яку обирають задля гарного диплома, а працюватимуть все одно всі на будівництві. Але вирішивши змінити життя, Остап зрозумів, що нічого не вміє робити, крім змішувати бетон. Довелося майже з нуля штудіювати те, що пропустив в університеті.

Колишні друзі тоді посміювалися, а от батьки пишались. Тато просто поплескав по плечі й сказав:

— Нарешті ти порозумнішав.

А от мама розцілувала в обидві щоки й навіть пустила сльозу. Її син, який здавався мало не пропащим, різко звернув з кривої стежини. Вона хвалила його, а він все думав: «Знала б ти, мамо, що змусило мене змінитися».

Після виїзду на ділянку він заїхав у кілька магазинів купити нарешті фарби для стін і плитку для ванної та кухні. Поки що жив у квартирі, яка дісталася від покійної тітки, але вже хотілося нарешті переїхати у власне житло. Тим паче на тітчину квартиру були плани — переселити у неї батьків.

Щоправда, плани ці розбивалися вщент об мамину впертість.

— Не поїдемо ми ні в який Луцьк! — обурювалася вона. — Що нам там робити?

Його батьки не молоділи, а сестра жила далеко, в Німеччині, тож забезпечити їм комфортну старість було його місією. Тому хотів, щоб вони були ближче. Але як «патріоти» і корінні жителі Володимира, вони категорично відмовлялися покидати «справжню столицю Волині» і переселятися в якийсь-там Луцьк.

Останнім пунктом Остапової суботньої програми став торговий центр. Мама не сказала, що хоче отримати на день народження, зате список речей, які їй не потрібні, був чітким:

— Тільки не купуй сковорідок, тарілок чи іншого посуду — вже немає, де його ставити. І хустки, шарфики, прикраси мені не треба... Навіть не думай купити статуетку, картину чи ще якийсь непотріб для хати. Годинник мені подарує твій тато, а Іринка з Німеччини прислала вже таку гарну сукню! Гроші теж не треба, сама, слава Богу, ще заробляю.

Остап стояв посеред торгового центру і не знав, у який магазин податися. Він телефонував тату і писав сестрі, але від них теж гарних порад не почув. Був подумав, грішним ділом, зателефонувати колишній і попросити поради. Все-таки жінка краще знає, що потрібно іншій жінці. Але щойно уявив, що Віра захоче приїхати й допомогти, передумав.

Вони розійшлися якихось два місяці тому і «залишилися друзями». Так буває, якщо двом людям було разом непогано, але байдуже одне до одного. До того ж з Вірою йому було ще й нудно, і зараз витрачати кілька годин на спільний шопінг ох як не хотілося.

Остап йшов першим поверхом торгового центру, роззираючись навсібіч, коли почув знайомий голос.

— Здається, ось там є забігайлівка з морозивом, — казала до когось Мирося.

У гаморі торгового центру він чітко розчув її м'яку інтонацію і зупинився. А покрутивши головою, побачив її за метрів три. Вона йшла з високою брюнеткою і рудокосим дівчатком у зеленому пальті. Тримала дівчинку за руку й усміхалася своїми красивими маленькими губами.

— Миросю! — гукнув він, перекрикуючи натовп і власне серце, що раптом загупотіло скажено.

І Миросине серце на секунду зупинилося. Софійка різко відпустила її руку, Віка щось торохкотіла і йшла далі, а Мирося тільки й могла, що кліпати очима і тихо шепотіти:

— Остапе...

— «Остапе»? Твій директор? — миттю зреагувала Віка.

Остап дивився на свою нову працівницю трохи подивовано, так що вона відчувала: у нього багато запитань.

— Я зараз, — сказала подрузі й донечці, ватяними ногами попрямувала до боса.

Стала прямо навпроти нього, не знаючи, що сказати. «Це моя дочка, але я зі всім впораюся, не звільняйте мене»?

Зрештою, він і не запитував про дітей, технічно вона не збрехала, тому...

— Добрий день, Остапе! Я тут...

— Тьотю Миросю, ми тоді йдемо, наздоженете нас!

Вона повернула голову. Побачила, як Софійка взяла за руку Віку і швидко повела геть.

Тьотю Миросю.

Її донечка назвала її тьотею. Назвала, бо у свої майже сім була достатньо дорослою, щоб усе розуміти.

Миросі стало так прикро, що у грудях стиснулося серце, а очі змокріли. Не хотіла, щоб донечка знала і розуміла, чому її маму звільнили з попередньої роботи, а вона все одно якось дізналася. Можливо, випадково почула розмову з Вікою. Може, тітка Галя щось наговорила... Так чи інак, Софійка назвала її тьотею.

Мирося часто закліпала, відганяючи вологу з очей, і повернулася обличчям до Остапа.

— Привіт, Миросю. То ти... гуляєш?

Він виглядав збентеженим, але швидко отямився — дрібні зморшки між брів розгладились.

— Так, з подругою зустрілись. А ви?

— Шукаю подарунок мамі на день народження. Не знаєш, що можна купити п'ятдесятишестирічній жінці, яка не хоче посуду, прикрас, одягу, грошей?

— Дайте подумати...

Не змовляючись, вони повільно пішли в тому самому напрямку, що й Віка з Софійкою. Мирося вдивлялася в людей попереду, але донечки з подругою не було видно, мабуть, вже піднялися на другий поверх.

— Час і увагу? — запропонувала.

— Це я завжди намагаюся дарувати. А от що з матеріальних речей купити?

Остап зітхнув і переповів, що точно купувати не треба.

— Тоді, може, взуття? Або сумочку.

— О, сумочки мама любить. Справді, як я сам не подумав? Дякую!

Він усміхнувся, і Мирося відповіла дзеркальною усмішкою.