6. Дитина

Зустріч з Остапом у торговому центрі зовсім збила її з пантелику. Вони не розминулися в одному місті на двісті тисяч населення. Які шанси, що за цей тиждень він десь ще побачить їх з Софійкою?

Вона планувала зізнатися, що має дочку, наступного понеділка, коли випробувальний термін закінчиться, і її офіційно візьмуть на роботу. Але як тепер це зробити? Сказати: "Остапе, та дівчинка у торговому центрі — моя дочка. Вона просто пожартувала, назвавши мене тьотею"?

Чи просто розповісти правду? "Мене звільнили з попередньої роботи, бо самотня мама з дитиною — не дуже зручна працівниця, тож я промовчала про дочку. Вибачте".

Мабуть, так і скаже. Остап хороший. Він зрозуміє.

Звучали ці аргументи наче заспокійлива мантра, яка на ділі не має магічного ефекту. Але краще вже так. Краще сподіватися на краще.

Без Ольги Степанівни в офісі дихалося легше. Перше, що зробила Мирося, — це прибрала у тепер вже своєму кабінеті. Витерла пил, покладала теки з документами так, як їй подобається, повикидала розписані незрозумілими написами стікери.

Роботи у ці дні було чимало. Як і казав Остап, з весною клієнтів більшало, тож усі хлопці, крім юриста Данила, були на виїздах. Зрідка заходили клієнти, але частіше все вирішувалося в телефонних дзвінках. Офіс відвідували переважно ті, хто мав забрати той чи інший документ.

А що Миросі найбільше подобалося, це те, що у її кабінет зазирали нечасто — лише у нагальних фінансових справах. Щоправда, це стосувалося й Остапа. У понеділок він забіг лише раз, щоб запитати, чи все у неї гаразд і чи не потрібна допомога. У вівторок зайшов, щоб переглянути фінансовий звіт за перший квартал року. Звіт частково готувала ще Ольга Степанівна, але дороблювала вже Мирося.

— Ти молодець. Швидко втягнулась, — похвалив він її.

Від цих слів почувалася відмінницею, яка отримала похвалу від улюбленого вчителя. Ця похвала мотивувала працювати ще краще, але наступного дня йти на роботу все одно не хотілося.

Навіть у своєму маленькому кабінеті, відділеному від решти офісу міцними дверима, вона почувалася затишніше й спокійніше, коли знала, що Остап на місці, в себе. Але він сказав, що у середу не прийде, і Миросі теж не хотілося в офіс.

Як це називається, коли абсолютно чужа людина викликає таке непояснене відчуття комфорту?.. Вона усміхалася, порівнюючи себе з безпритульним кошеням, до якого вперше за довгий час хтось поставився так уважно й добре. І на, маєш — кошеня, тобто, вона, вже прикипіла до "хазяїна".

А, може, справа в тому, що вона, Мирося, якраз ніяке не кошеня, а жінка. Жінка, якій ніхто давно не виказував такої щирої, простої, безкорисливої уваги без підтекстів.

Ох, тільки б не розвіялася за вітром ця увага і ввічливість, коли Остап дізнається про дитину.

Як би не хотілося прогуляти роботу в середу, але прийшла. Остап знову не помилився — в офісі сиділи лише Данило й Сашко.

Щоправда, коли Мирося йшла на обідню перерву, Данило ще був, а от Сашка вона побачила вже на маршрутній зупинці. Він, промерзлий, підтанцьовував на місці, чекаючи свою маршрутку.

— От вітер скажений, — поскаржився, побачивши її. — А ти куди, додому? Я думав, в офісі залишишся.

— Я повернусь по обіді. У справах їду.

— А, то добре. Бо Данило теж додому зараз поїде. Ти, якщо що, телефонуй.

Її "справами" була Софійка. Мирося вже відпрацювала схему: їхала кілька зупинок до школи, забирала донечку, вела додому і залишала на тітку Галю, а тоді поверталась на роботу. Іноді Софійка йшла додому з однокласницею і її мамою, які жили в сусідньому під'їзді, але було незручно постійно спихати дочку на добру сусідку. Пощастило, що від школи до будинку якихось кілька хвилин ходьби. Деякі батьки безпечно дозволяли своїм першокласникам йти самостійно, але Мирося ще була до такого не готовою.

Маршрутку не довелось довго чекати, і за кілька хвилин Мирося вже зустрічала донечку під школою.

— Як сьогодні уроки? — спитала, обіймаючи своє золото.

— Нічого цікавого, — по-дорослому похитала головою Софійка і навіть зітхнула.

Вони повільно пішли доріжкою, що вела від порогу школи до вулиці. Мирося бачила, що донечка якась похнюплена, але причини випитати не могла. На всі розпитування Софійка лише мотала головою. Терміново треба було чимось її задобрити і покращити настрій, може, тоді вдасться розговорити.

— Хочеш щось смачненьке? Тортик? Морозиво?

— Не хочу, мені тьотя Віка багато морозива була купила.

А й справді, тоді в торговому центрі, доки мама прийшла, Софійка доїдала вже другу порцію улюблених ласощів. Мирося пригадала той день і нарешті спитала:

— Донечко, чому ти тоді назвала мене тьотею?

Дівчинка шморшнула носиком і зовсім тихенько сказала:

— Я чула. Ти не кажеш дяді начальнику, що я в тебе є. Тебе звільнять. А я не хочу, щоб тебе звільнили.

Мирося до болю закусила губу, щоб не розплакатись. Її донечка росла не за віком розумною і ставала не за віком дорослою, вона мусила розуміти речі, якими не варто перейматися дитині, і від цього мамине серце боліло. Немає гіршого відчуття, ніж неможливість подарувати своїй малечі безтурботне дитинство.

— Якщо не морозиво, то чого б ти хотіла? — вдавано весело запитала Мирося, відганяючи вологу з очей.

— Мм... — Софійка замислилась. — Не хочу додому...

Додому.

Якби то був їхній справжній дім, хотіла б. Але в дім чужої людини не хотілося йти навіть їй, Миросі. Тільки от іншого дому у них не було.

— Тоді от що, — ідея спала на думку моментально. — А ходімо до мене на роботу?

— А дядя начальник?

— Його сьогодні нема, ми будемо в офісі самі. Посидиш тихенько, доки я попрацюю, гаразд?

Софійка пожвавішала і нарешті усміхнулась.

— Гаразд. І морозиво теж купиш, добре?

— Добре.

***

Рідний дім зустрів Остапа запахом фарби і печеного кролика. Тато якраз підфарбував стіну у коридорі, яку ще минулого літа розмалювала малеча — діти старшої Остапової сестри. Мама приготувала улюблену страву сина — запечену в пиві кролятину (і це був єдиний спосіб вживання алкоголю, від якого він не міг відмовитись).