5. Той, з ким комфортніше

Ольга Степанівна нагадувала сувору шкільну завучку, яка не робить попуску навіть відмінниці. Не те щоб Мирося почувалася відмінницею, але роботу з 1C знала на зубок, як і основи податкового обліку. Проте стара бухгалтерка не вгавала — у свій останній робочий день влаштувала новій працівниці мало що не екзамен.

На щастя, цей останній робочий день був скороченим — о п'ятій Остап збирав усіх за столом, щоб відзначити річницю компанії і випровадити Ольгу Степанівну на пенсію. Нічого особливого не планувалося, мала бути невелика вечірка з піцою прямо тут, в офісі.

Мирося якраз переповідала старій бухгалтерці завчені на зубок геодезичні послуги і їх розцінки, коли у кабінет зазирнув геолог Іван і покликав до столу.

У великому кабінеті, де сиділи четверо працівників, зробили імпровізований «шведський стіл» з піцою, солодощами і фруктами. Хлопці відкорковували пиво і відкривали піцу.

— Приєднуйтесь, дівчата, — звернувся до Мирослави й Ольги Степанівни Сашко. — Для вас у нас є вино.

Він заходився відкорковувати пляшку, доки Данило всунув «дівчатам» склянки, що більше годилися для соку.

— Мені трішки, — попросила Ольга Степанівна, але не спинила колегу, який налив їй повнісіньку склянку.

Мирося ж спробувала відмовитись:

— Якщо можна, мені просто води або чогось безалкогольного. Я не п'ю.

— Та ну, трішки для годиться пригуби, — наполіг Сашко і вже підніс пляшку до її склянки.

— Мирося ж сказала, що не п'є. — Остап, який лише щойно вийшов зі свого кабінету, став поруч з нею. Недобре подивився на підлеглого, і той забрав пляшку. — Ти соку не купив?

— Забув.

— Нічого страшного, я можу й води випити.

— Перший корпоратив з водою — не дуже гарна ідея. Магазин навпроти, я сам вийду куплю соку. Не чекайте мене, пригощайтеся.

Остап забрав свою картку в Сашка, якому довірив закупку їжі й випивки на бенкет, і пішов до виходу. Мирося почувалася не у своїй тарілці через те, що завдала турбот. Ольга Степанівна поруч пхикнула щось про те, що, мовляв, могла б і пригубити, навіть он вона, стара жінка, не відмовилася.

— Заждіть, будь ласка. — Мирося, накинувши пальто, наздогнала начальника вже у коридорі. — Може, я сама піду собі соку куплю, а ви повертайтеся до всіх?

— Не вигадуй. Тут два кроки.

— Тоді я... з вами. Можна?

Вона усвідомила, наскільки нав'язливо це прозвучало, коли промовила. Остап завмер, і вона вже хотіла перепросити за дурну забаганку, але він відповів:

— Якщо тобі хочеться провітритись після дня з Ольгою Степанівною, то ходімо.

І як тільки йому вдавалося так добре її розуміти з кількох слів? Мирося усміхнулась і пішла поруч.

День видався важким, вона виконувала майже всю бухгалтерську роботу і паралельно терпіла інспектування Ольги Степанівни. А зараз у колективі з хлопцями і старою бухгалтеркою без Остапа їй просто не хотілося залишатися. З ним було комфортніше.

— А ми не в той магазин?

Вони вийшли на вулицю, але Остап не збирався переходити дорогу, а вів її кудись.

— За тридцять метрів невеликий супермаркет, ходімо краще туди.

Мирося не сперечалася. Прохолодне вогке березневе повітря, у якому вже пахло весною, приємно лоскотало ніздрі. Він крокував повільно, і вона підлаштувалася під цей ритм.

— Ти зовсім не п'єш?

— Зовсім.

— Це з принципів чи... зі стану здоров'я, може?

— Можна сказати, й зі стану здоров'я. Я дуже погано переношу алкоголь.

Остап відчув, як захрипло горло, коли запитував:

— Наскільки погано?

— У кращому разі просто засинаю після кількох грамів. У гіршому — головний біль, перед очима все пливе. Коли вперше випила пів чарки горілки, взагалі... — Вона припнула язика, мало не ляпнувши дурний, сумний і правдивий жарт про те, що завагітніла. — Взагалі погано закінчилося.

Він відчинив перед нею двері супермаркету, зайшов слідом. Кожне слово Мирослави різало його й без того розтривожену совість. Думав, як він це витримає — бачити її щодня, говорити з нею? Може, даремно взяв її на роботу? Варто було у всьому зізнатися, попросити вибачення і... відпустити.

— Здається, сік там.

Мирося кивнула у вузький прохід між рядами, і Остап попрямував за нею.

У невеликому мінімаркеті було тісно й важко розминатися з іншими людьми між стелажів. Проте на поличках стояло все необхідне, зокрема, Остапові улюблені натуральні соки у скляних пляшках.

Мирося зупинилася перед поличкою з соками, і він заледве втиснувся між нею та сусіднім стелажем. Майже торкався грудьми її спини, вловлював нюхом солодкий аромат парфумів.

— Який ти любиш?

— Вишневий.

Остап простягнув руку над її плечем і дістав пляшку вишневого соку.

— Але ж цей найдорожч... ой.

Вона розвернулася до нього лицем, та не очікувала, що він так близько. Відхилилася, зробила крок назад і була б врізалася спиною в ті самі соки, якби Остап не притримав. Він встиг покласти руку на її талію і смикнути на себе, так що Мирося втислася грудьми у його груди.

Точніше сказати, своїм пальтом у його пальто.

— Я трохи незграбна без окулярів. Вибачте, — пролепетала, піднявши на нього свої чисті очі.

— А мені подобається. Коли ти без окулярів.

Не слід було, ох, не слід було цього казати. І думати.

Мирося обережно відсунулися вбік і вийшла у перпендикулярний ряд.

Боже, навіщо він це ляпнув? У неї справді чарівні очі, але ж не збирався сипати компліментами чи фліртувати. Все, чого хотів, — щоб їй було безпечно і зручно поруч з ним.

А тепер вона усміхається натягнуто і ховає свої очі-без-окулярів.

Остап розрахувався за сік, і в офіс вони поверталися мовчки. Мирося жалкувала, що пішла з ним. Вже уявляла, що там подумали собі колеги в офісі про «спільний похід по сік» шефа і бухгалтерки. Ще й ці його слова... Ніби ж давно не наївна дівчинка, от навіщо таке встругнула?

Після того випадку вісім років тому вона уникала зайвої близькості з чоловіками, намагалася не давати жодного приводу, щоб чоловік подумав, ніби зацікавлена в ньому. Цей метод, щоправда, не завжди спрацьовував, бо особливо нахабні типи все одно чіплялися. А проте дурних ситуацій якось вдавалося більш-менш уникати. До сьогодні.