5. Нові люди

Зрання в суботу Остап поїхав на ділянку в селі під Луцьком, яку купив його давній клієнт. На кадастровій карті вона була позначена в одних межах, а на практиці частина тієї ділянки лежала на сусідському подвір'ї. Довелося домовлятися з сусідкою, щоб забрати дві сотки з її землі з іншого боку, потім вносити правки в кадастровий план.

Це міг зробити хтось з підлеглих, але Остап давно і особисто працював з цим клієтом. Іноді, виїжджаючи на отакі завдання, пригадував, як повністю "профукав" нагоду оволодіти своєю професією в університеті, отримав диплом геодезиста з майже нульовими знаннями. Тоді вони з хлопцями жартували, що це та професія, яку обирають задля гарного диплома, а працюватимуть все одно всі на будівництві. Але вирішивши змінити життя, Остап зрозумів, що нічого не вміє робити, крім змішувати бетон. Довелося майже з нуля проштудіювати те, що пропустив в університеті.

Колишні друзі тоді підсміювались, а от батьки пишались. Тато просто поплескав по плечі і сказав:

— Нарешті ти порозумнішав.

А от мама розцілувала в обидві щоки і навіть пустила сльозу. Її син, який здавався мало не пропащим, різко звернув з кривої стежини. Вона хвалила його, а він все думав: "Знала б ти, мамо, що змусило мене змінитись".

Після виїзду на ділянку він заїхав у кілька магазинів, щоб купити нарешті фарби для стін і плитку для ванної та кухні. Поки що жив у квартирі, яка дісталась від покійної тітки, але вже хотілося нарешті переїхати у власне житло. Тим паче, на тітчину квартиру були плани — переселити у неї батьків.

Щоправда, плани ці розбивалися вщент об мамину впертість.

— Не поїдемо ми ні в який Луцьк! — обурювалась вона. — Що нам там робити?

Його батьки не молоділи, а сестра жила далеко, в Німеччині, тож забезпечити їм комфортну старість було його місією. Тому хотів, щоб вони були ближче. Але як "патріоти" і корінні жителі Володимира-Волинського, вони категорично відмовлялися покидати "справжню столицю Волині" і переселятися в якийсь-там Луцьк.

Останнім пунктом Остапової суботньої програми став торговий центр. Мама не сказала, що хоче отримати на день народження, зате список речей, які їй не потрібні, був чітким:

— Тільки не купуй сковорідок, тарілок чи іншого посуду, вже немає, де його ставити. І хустки, шарфики, прикраси мені не треба... Навіть не думай купити статуетку, картину чи ще якусь непотріб для хати. Годинник мені подарує твій тато, а Іринка з Німеччини прислала вже таку гарну сукню! Гроші теж не треба, сама, слава Богу, ще заробляю.

Остап стояв посеред торгового центру і не знав, у який магазин податись. Він телефонував тату і писав сестрі, але від них теж путніх порад не почув. Грішним ділом був подумав зателефонувати колишній і попросити поради. Все-таки жінка краще знає, що потрібно іншій жінці. Але щойно уявив, що Віра викличеться приїхати й допомогти, передумав.

Вони розійшлися якихось два місяці тому і "залишилися друзями". Так буває, якщо двом людям було разом непогано, але байдуже одне до одного. До того ж, з Вірою йому було ще й безкінечно нудно, і зараз витрачати кілька годин на спільний шопінг ох як не хотілося.

Остап йшов першим поверхом торгового центру, роззираючись навсібіч, коли почув знайомий голос.

— Здається, ось там є забігайлівка з морозивом, — казала до когось Мирося.

У гаморі торгового центру він чітко розчув її м'яку інтонацію і зупинився. А покрутивши головою, побачив її за метрів три. Вона йшла з високою брюнеткою і рудокосим дівчатком у зеленому пальто. Тримала дівчинку за руку і усміхалася своїми красивими маленькими губами.

— Миросю! — гукнув він, перекрикуючи натовп і власне серце, що раптом загупотіло скажено.

На секунду у неї зупинилось серце. Софійка різко відпустила її руку, Віка щось торохкотіла і йшла далі, а Мирося тільки й могла, що кліпати очима і тихо шепотіти:

— Остапе...

— "Остапе"? Твій директор? — миттю зреагувала Віка.

Остап дивився на свою нову працівницю трохи подивовано, так що вона відчувала: у нього багато запитань.

— Я зараз, — сказала подрузі й донечці і ватяними ногами попрямувала до начальника.

Стала прямо навпроти нього, не знаючи, що сказати. "Це моя дочка, але я зі всім впораюсь, не звільняйте мене?".

Зрештою, він і не запитував про дітей, технічно вона не збрехала, тому...

— Добрий день, Остапе! Я тут...

— Тьотю Миросю, ми тоді йдемо, наздоженете нас!

Вона повернула голову. Побачила, як Софійка взяла за руку Віку і швидко повела геть.

Тьотю Миросю.

Її донечка назвала її тьотею. Назвала, бо у свої майже сім була достатньо дорослою, щоб усе розуміти.

Миросі стало так прикро, що у грудях стиснуло, а очі змокріли. Не хотіла, щоб донечка знала і розуміла, чому її маму звільнили з попередньої роботи, а вона все одно якось дізналась. Можливо, випадково почула розмову з Вікою, може, тітка Галя щось наговорила... Так чи інак, Софійка назвала її тьотею.

Мирося часто закліпала, відганяючи вологу з очей, і повернулася обличчям до Остапа.

— Привіт, Миросю. То ти... гуляєш?

Якісь кілька секунд він виглядав збентеженим, але швидко отямився — дрібні зморшки між брів розгладились.

— Так, з подругою зустрілись. А ви?

— Шукаю подарунок мамі на день народження. Не знаєш, що можна купити п'ятдесятишестирічній жінці, яка не хоче посуду, прикрас, одягу, грошей?

— Дайте подумати...

Не змовляючись, вони повільно пішли в тому ж напрямку, що й Віка з Софійкою. Мирося вдивлялася в людей попереду, але донечки з подругою не було видно, мабуть, вже піднялись на другий поверх.

— Час і увагу? — запропонувала.

— Це я завжди намагаюся дарувати. А от що з матеріальних речей купити?

Остап зітхнув і переповів, що точно купувати не треба.

— Тоді, може, взуття? Або сумочку.

— О, сумочки мама любить. Дійсно, як я сам не подумав? Дякую!