4. Софійка

— Мамусю! Тебе не звільнили?

Дрібненьке кирпате дівча кинулося до мами, щойно вона зайшла у квартиру. Мирося присіла і обійняла свою донечку, яка перепитувала одне й те саме вже кілька вечорів поспіль.

— Ні, все добре, у твоєї мами хороший директор. А як ти? Уроки зробила?

— Зробила!

Софійка у свої майже сім була самостійною дівчинкою, яка і з нечисленними домашніми завданнями (перший клас, як-не-як) могла впоратися, і посуд за собою помити, і на кухні підмести.

Хоча хіба був інший варіант? Миросі прикро тисло серце від незмоги забезпечити своїй донечці краще життя. Вони винаймали крихітну кімнатку в просторій, але старій трикімнатній квартирі. Здорова їжа, одяг та іграшки для Софійки, побутові речі, хоч якийсь відпочинок — на життя витрачалось занадто багато грошей, щоб дозволити собі окрему квартиру. Навіть з періодичними підробітками, як-от ведення бухгалтерії для ФОПів, надлишку грошей не було.

— Ти вдома? — Зі своєї кімнати виглянула тітка Галя, власниця.

Вона була у бігудях і з намальованими червоним губами. Отже, чекала свого нового кавалера. Останнім часом до п'ятдесятисемирічної жінки частенько заходив сантехнік Петро Іванович, який жив у сусідньому під'їзді. Він був ще старшим за свою даму, але належав до тої когорти пристарілих чоловіків, які навіть у шістдесят поводяться як двадцятирічні.

— Винеси сміття, — скомандувала тітка Галя. — До мене Петрик зараз прийде, а там на кухні вже запах.

Мирося силувано усміхнулася і прикусила губу, щоб не ляпнути чогось та не зчинити сварку. Зранку, коли йшла на роботу, виносила сміття! Ну не Софійка ж насмітила стільки!

— Сонечко, зажди мене в кімнаті, я зараз.

Вона кинулася на кухню, вхопила чорний сміттєвий мішок, заповнений чимось важким і смердючим, і швидко понесла викидати. Тітка Галя мало того, що не сортувала сміття, так ще й у неї постійно псувалися продукти. І не посваришся, інакше наступного ж дня опинишся на вулиці. Їм не вперше переїжджати, але «тридцять третій мікрорайон», де зараз жили, дуже полюбився і Миросі, і Софійці. Зовсім поруч була гарна школа, торгово-розважальний центр, до офісу — не більш як десять хвилин маршруткою.

Мирося повернулася в дім і одразу ж взялася за приготування вечері. Софійка любила вечеряти сирниками або млинчиками, але сьогодні замовила улюблений курячий супчик.

— Я у школі супу не поїла! — скаржилась.

— Чому? Хіба сьогодні не давали?

— Давали. Але мені вилили...

— Хто вилив?

Мирося відклала ніж, яким нарізала цибулю до супу, і повернулася до донечки. Тривожно нахмурила брови. Але Софійка лише смішно відмахнулася, не захотіла розповідати.

— Другий раз дам здачі!

Хтось подзвонив у двері квартири, і це відволікло від продовження розпитувань.

— Іду, іду! — гукала тітка Галя, поспішаючи коридором.

Вона на ходу розкручувала бігуді, які ще не встигла зняти. Коли проносилась повз відкриті двері кухні, Софійка засміялась, але поспішно прикрила ротика рукою і зиркнула своїми світло-сірими оченятами на маму.

— Я мультик подивлюся, добре? — попросилася, злізаючи зі стільчика.

Мирося кивнула, і донечка швидко побігла у їхню кімнату.

А в мами на душі шкребли кішки. Нічого так не боялася, як того, що Софійку у школі почнуть булити. Діти бувають жорстокими. Особливо, коли знаходять слабшого за себе — біднішого, не такого розумного, того, хто хворіє, чи ту, в кого немає тата.

— О, любонько, ти така яскрава сьогодні! — донеслися з коридору улесливі словечка Петра Івановича.

Дарма що простий сантехнік, а говорити гарно вмів.

— Ой, припини, — захихотіла тітка Галя. — Проходь, я зараз. Тільки бігуді зніму.

Рипнули двері ванної, куди, мабуть, побігла жінка завершувати марафет.

Мирося нарізала овочі для супу, прислухаючись до звуків з коридору. Гість кректав, роззуваючись. От тільки б не займав її зараз, як він вміє.

Вона не встигла додумати цю думку, як Петро Іванович всунувся у двері.

— Ой, Миросічко, чим тут так гарно пахне?

— Курятиною, — відповіла, не повертаючись. — Добрий вечір.

— Добрий-добрий. А що готуєш?

Чоловік став позаду, зазираючи їй через плече. Мирося чула запах «трійного» одеколону. Невже такі досі продаються?

— Суп буде... Ви що робите?

Вона сіпнулася, коли чоловіча долоня лягла на її поперек і поповзла вниз. Недовго думаючи, повернулася прямо з ножем і наставила лезо, майже торкнулася ним до пуза Петра Івановича. Він відстрибнув, як ошпарений, і вирячився.

— Це ти чого? Я ж просто...

Ще й смів обурюватись!

— Ви знову за своє! Ще раз так зробите, випущу вам трохи жиру.

— Ото дівки навіжені пішли, — пробубнів і шаснув геть з кухні.

Мирося пожбурила ножа на стільницю й опустила плечі. Вже не вперше цей старий пень простягав до неї свої руки, щойно тітка Галя відверталася. А та не слухала, казала, що Мирося наклепує на її любчика, бо щось не так зрозуміла.

Дістало. Колись все-таки вона якщо не ножем проткне йому пузо, то чимось вдарить по голові. Минули ті часи, коли була дурноголовим дівчиськом, яке не здатне за себе постояти. Тепер вона мама. А кожна мама має бути сильною, бо від неї залежить не лише власне життя.

Суп вже був готовий, і Мирося збиралася кликати Софійку вечеряти, коли на телефон прийшло повідомлення від подруги.

«Ну, то прийдете завтра на чай?»

Геть забула, що обіцяла зазирнути до Віки в гості й розповісти про нову роботу.

«Прийдемо».

***

Віка жила в тому самому мікрорайоні, що й Мирося. Її чоловік-далекобійник якраз був у рейсі, і вона залишилася вдома сама з півторарічним сином.

Мирося з донечкою прийшли в гості в четвер після роботи. Бували у Віки нечасто — тісна однокімнатна квартирка, в якій постійно гостюють бабусі й дідусі, не найкраще місце для «зависання» з подругою.