3. Павичі

Миросі було не в новинку вислуховувати пласкі чоловічі жарти і споглядати, як перед нею змагаються в дотепності представники протилежної статі. Коли ти — єдина жінка у чоловічому колективі, це даність, яку змушена прийняти. Якщо жіночий колектив частенько нагадує кубло змій, то чоловічий — зграю павичів, які розпускають хвости, щойно на горизонті з'являється «самка». Найсумніше, коли тобі байдуже на ці хвости, а павичі продовжують ними агресивно хизуватися, вважаючи, що їхня увага тобі цікава, бажана і потрібна. Мирося дивилася на цих «пернатих» і починала шкодувати, що на їхньому місці не змії. Ті, може, сичали б нишком, але відкрито не лізли б.

Вона відчула полегшення, коли в офіс зайшов директор. Він принаймні не здавався їй схожим на павича.

— Знайомимося з Мирославою, вітаємо в колективі, — відповів на Остапове питання Данило, який займався юридичними питаннями фірми.

— Так і бачу, яка Мирослава щаслива стоїть від ваших привітань.

Остап подивився співчутливо, і їй потепліло на серці.

Ні, він точно не павич. Ще відучора, з першої зустрічі, вона відчувала до нього неабияку вдячність, і ось зараз гарне враження знову підтвердилося.

— Чому ви стоїте під кабінетом? — спитав він її.

— Там закрито. Ольги Степанівни немає ще.

— А ви, звісно, не могли запропонувати Миросі стільця, — це вже сказав підлеглим.

Нагадувало батькові нотації синам, хоча на вигляд Остап був приблизно ровесником своїх працівників, а може, й молодшим за декого.

— Мирося відмовилася, — трохи ображено бовкнув Сашко.

Директор підійшов до столика, на якому стояв принтер, лежали якісь папери та інші офісні дрібниці. Щось шукав, а не знайшовши, роздратовано зітхнув.

— Ольга Степанівна знову забрала ключі від кабінету з собою. Просив же залишати тут.

Він не сумнівався, що це показовий протест старої бухгалтерки проти його рішення взяти Мирославу на роботу. Крім того, пізніше дев'ятої вона приходила тільки тоді, коли була на нього ображена.

— Миросю, ходімо поки що у мій кабінет, доки Ольги Степанівни немає.

Остап відчинив перед новою підлеглого двері, і вона не без полегшення зайшла у приміщення, відгороджене від чотирьох павичів. Ті щось жартували у спину, але одного погляду директора було достатньо, щоб замовкли і уткнулися носами в документи й монітори.

— Може, чаю чи кави будеш? — спитав Остап. — І домовмося одразу звертатись на ти. Ми тут не звикли до формальностей, лише з Ольгою Степанівною викаємо одне одному.

— Дякую, я вже пила каву. А щодо іншого... Можете до мене говорити на ти, але ви ж мій начальник, якось незручно буде тикати...

Вона сіла на крісло навпроти його столу. Тримала поперед себе сумочку і виструнчила спину. Некомфортно.

Він вирішив не наполягати. Легко всміхнувся і якомога приязніше сказав:

— Гаразд, перейдеш на ти, коли тобі буде зручно.

Ольга Степанівна все не приходила. Остап скинув пальто і повісив на дерев'яний вішак у кутку. Сів за свій стіл, ввімкнув ноутбук.

Говорити не було про що, але мовчання здавалося незручним. Мирося крутила головою з боку в бік, роздивлялася кабінет у сподіванні, що погляд перечепиться за щось цікаве для розмови. Остап просто думав.

— А ти...

— А у вас...

Вони заговорили одночасно, і це розвіяло незручність.

— Запитуй спершу ти.

— Я хотіла уточнити. У вакансії було сказано, що графік роботи можна коригувати — відпроситися в разі чого, а тоді попрацювати в суботу. І що на обід можна йти, коли зручно. Це так?

— Все правильно. Хлопці багато працюють поза офісом, все-таки робота «польова». Від тебе теж може знадобитися іноді щось розрахувати чи виписати рахунки на вихідних, тоді можна буде на тижні відпроситися. На обід ідеш коли тобі зручно, але попереджаєш когось, коли повернешся. Головне, щоб робота була добре зроблена, а коли і як — це другорядне.

— Це добре. Дякую. А що хотіли запитати ви?

Він хотів запитати те, що не слід. Як їй жилося ці роки? Чи є у неї хтось? Шукав обтічний спосіб, щоб поставити ці запитання, але так і не вигадав його.

— О, нічого серйозного. Вже й забув. Може, тебе ще щось цікавить? Щось про нашу фірму хочеш дізнатися?

У такі моменти треба запитувати щось із ввічливості. Вона спитала перше, що вигадала:

— Ви давно працюєте?

Остап відхилився на спинку крісла і почав розповідати, як заснував фірму п'ять років тому. До того він перебивався з роботи на роботу і не бачив перспектив у спеціальності геодезиста, яку здобув в університеті. Оминув той факт, що «здобув» — це грубо сказано. Переважно він гарував на різних підробітках, їздив на заробітки, а зароблені гроші пропивав і прогулював з Андрієм та іншими приятелями. Щоб змінити життя, трохи заробити грошей для відкриття власної справи і взятися нарешті за голову, знадобився час. І точкою відліку цього часу стала та ніч вісім років тому.

Але про це теж не розказав. Натомість пригадав:

— До речі, в п'ятницю у нас п'ята річниця заснування компанії. Плануємо після роботи скромно відзначити з піцою і заразом провести Ольгу Степанівну на пенсію. Будь ласка, нічого не плануй на вечір.

— Але я... — Мирося хотіла відмовитись, та припнула язика. Негарно ось так одразу пропускати корпоративи, та й тоді доведеться пояснювати причину, а її краще поки що не відкривати. Принаймні до офіційного працевлаштування. — Гаразд, але я затримаюся недовго.

З-за дверей почувся голос Ольги Степанівни, яка віталася з хлопцями. Мирослава підскочила зі свого місця.

— Я тоді вже піду.

— Так, звичайно. — Він теж підвівся і зробив кілька кроків до дверей. — Мирославо... Миросю, якщо будуть запитання чи виникнуть проблеми з Ольгою Степанівною, просто приходь до мене. Я завжди допоможу.

— Дякую.

Вона усміхнулась, і Остап задивився на цю усмішку. Її маленькі губи трішки-трішки вигиналися півмісяцем, що наставив ріжки догори, і від того на щоках з'являлися дрібні ямочки. Виглядало мило. Гарна усмішка.