2. Не Надя, не Андрій

У сигаретному диму танцювали лише розмиті тіні замість людей. Андрій... Андрій десь мав би тут бути. Це ж його дім, отже нікуди не пішов. О!

Висока і довгов'яза фігура виринула з диму прямо перед очима.

— Ти казав, будуть дівки! — Остап говорив і чув, як заплітається його язик.

Ноги теж не тримали, тому поклав одну руку на плече друга, щоб не впасти. Здається, "викрутка" була занадто міцною, горілки додали більше, ніж соку.

— Так тут повно дівок! — Андрій розмахував руками і перекрикував музику. Теж ледве тримався на ногах. — О, в отій кімнаті є одна, тебе чекає.

Вони якраз повернулися з заробітків, пахали на будівництві цілими днями, не до дівчат було. Мотнулись в університет, щоб забрати дипломи, і тепер "мочили" їх в Андрієвому рідному селі. Його батьки вже кілька років як переселилися в райцентр, тож хата стояла вільна.

— Мене?

— Тебе-тебе.

Чи не та пишногруда блондинка? Як її? Надя... Надя. Вона ще на початку вечора шепнула Остапу, що опівночі десь чекатиме, а де саме — він недочув. Та й не ясно було, чи не жартувала.

Виходить, не жартувала.

Мокра долоня господаря дому поплескала Остапа по голому передпліччі. Він подивився на вказані двері і повільно поплентався до них. Либився на всі зуби. Навіть у такому стані скинути напругу хотілося до рябіння в очах і болю в штанах. А напруга була така, що здавалось, помацає груди якоїсь дівчини — і достатньо, щоб відпливти у захмарне. Все-таки довге утримання, коли тобі двадцять два, нестерпне.

Перед очима все й далі пливло. Може, це на нього так спека вплинула. Як-не-як, кінець липня, сільська хатина без кондиціонування, повно народу. Точно, не треба пити у спеку.

Він смикав дверну ручку, доки не зрозумів, що треба штовхнути.

У кімнаті горів єдиний невисокий торшер поруч з диваном, на якому напівсидячки відпочивала дівчина. Чи, може, навіть придрімала. Торшер освітлював її талію, прикриті легкою тканиною сукні стегна, бліді коліна. Обличчя Остап не бачив. Наче симпатичною ця Надя здалася йому на тверезу голову, але, зрештою, байдуже. Отак лежить, то й добре.

Те, що могло б стати близькістю, іноді стає зляганням. Грубим хвилинним актом, гіршим ніж у тварин.

Він просто впав на неї. І коли вткнувся носом у її ключиці, коли стис руками груди, дівчина вперше видала ознаки життя — застогнала, пробурмотіла щось і оповила руками його шию.

Її м'яке тіло.

Її ніжна шкіра.

Її стогін болю.

Її:

— Андрію...

Її пальці у його довгому, майже до самих плечей волоссі.

Її:

— Ти не Андрій!

Запізно.

Її пручання під його п'яним і обімлілим тілом.

Її схлипи.

Схлипи? Не Андрій?

Він відхилився, рвонув, підскочив. Алкоголь втратив над ним владу на кілька секунд, і жах всього зробленого постав виразною картинкою перед очима. Глянув на свої долоні, що лише щойно лежали на її стегнах, між її стегнами. На них була кров...

І вона була... не Надя.

Остап різко сів на ліжку, пробуджуючись від сну, який знову прийшов чітким і ясним, прийшов не вигадкою, а спогадом.

Краплі поту осіли на його чолі. Одна особливо прудка сповзла на скроню, прокотилася вилицею, щокою і закінчила свій шлях на підборідді. Майже як сльоза.

Давно минуле вже було перестало приходити у сни, і от знову нагадало про себе.

До ранку він більше не заснув. Думав. Згадував. Як тоді вночі накинув на її плечі свою спортивну куртку, як вивів з хати і провів додому. Як вони не сказали одне одному й слова, як майже не дивилися одне на одного. Як вона похитувалася, теж ледве стояла на ногах. Як він, ще п'яний, не міг знайти дорогу назад. Як наступного дня, протверезівши, рвав волосся на голові і кричав Андрію:

— Я зґвалтував її, розумієш, зґвалтував!

Андрій тоді закотив очі під лоба, видудлив пляшку води і єхидно гмикнув:

— Не гони. Вона сама хотіла.

— Хотіла! Але хотіла з тобою, а не зі мною! Зі мною не хотіла! Я не спитав!

— Яка різниця з ким? Шльондрам байдуже.

— Шльондрам?.. Я був у неї першим! Нащо ти послав мене до неї?

— Ти хотів дівку, — спокійнісінько знизав плечима Андрій. — А ця малолітка перед тим підійшла, щось бурмотіла про те, що хоче побути зі мною... Та махав я. Мені бахнути добре хотілось.

Остап тоді ще довго кричав і метався кімнатою. А все, що дізнався від Андрія, це лише те, що дівчину звати Мирося, що вона, здається, якраз закінчила школу, що живе десь на хуторі. Він поривався йти вибачатись, але дороги не пам'ятав. Андрій теж не знав, де її хата.

Або, може, обоє шукали відмазки.

Остап — зі страху. Його друг — з байдужості.

Зрештою, після того випадку вони перестали бути друзями. Остап не бажав бачити Андрія, відповідав на його дзвінки нехотя, роками уникав зустрічі. Аж доки не зміг хоч трохи втамувати відчуття провини. Якраз тоді колишній друг вперше зателефонував, щоб позичити грошей.

І ось зараз знову.

Вони зустрілись перед початком робочого дня в кав'ярні неподалік Остапового офісу. В Андрія був кепський вигляд — неохайна щетина, волосся, нерозчісуване тижнями, кола під очима. Він кутався у потерте гірчичне пальто, яке колись, вочевидь, було модним, і грів руки об чаєвий кухлик.

— Знову програв? — спитав Остап і поклав перед Андрієм конверт з п'ятьма тисячами гривень, які той просив позичити на місяць-другий.

Не сумнівався, що сума потрібна більша, мабуть, не в одного нього позичає. Зі світу по копійці, як говориться.

— Трохи, — відповів Андрій і почухав розкуйовджене волосся.