1. Це вона?

З долею легко розминутися. Тому іноді просто треба спіймати її за руку.

Він якраз збирався постукати у двері, коли вони відчинилися. З кабінету вийшла дівчина, огорнута легким квітковим ароматом парфумів, і хотіла пройти повз. Вона дивилася вниз, і темна оправа окулярів заважала розгледіти її очі. Вже майже минула його, коли Остап не надто чемно спіймав її за зап'ястя.

— Заждіть, ви на співбесіду приходили?

— Що?.. А, так.

Дівчина підняла голову і подивилася на нього. То наче був погляд з минулого. Щось давно забуте, смутне. Щось таке, що нагадувало, яким недоумком, покидьком він був.

Її очі виявилися світло-сірими, аж прозорими. Здавалося, подивися трохи у них, і розгледиш душу. І Остап різко пригадав, де й коли бачив такі очі. Його серце зупинилося на кілька секунд, а тоді розігналося і з розбігу шубовснуло вниз, у самі п'яти.

Невже це вона?.. Ні, ні. Не може бути. Просто старі гріхи змушують бачити її у кожній.

А проте...

— Я Остап, директор фірми, — представився, подолавши сухість у горлі, і відпустив нарешті її зап'ястя. — То ви у нас працюватимете?

Дівчина заперечно мотнула головою, і її хвилясте біляве волосся підстрибнуло пружинками.

— Не працюватиму, — відповіла тихо. Подивилася в дверний отвір, який так і залишився розпанаханим.

Він прослідкував за її поглядом і наткнувся на інший погляд. Ольга Степанівна сиділа за своїм столом, тримала у старечих зморшкуватих пальцях ручку і недобре позирала на начальника.

— Заждіть, будь ласка, тут хвилинку, — попросив Остап кандидатку, якій, схоже, відмовила стара бухгалтерка.

Світлі очі за окулярами на секунду видали чи то здивування, чи то надію. Він зайшов у кабінет і зачинив за собою двері.

Ольга Степанівна склала руки на грудях і, не чекаючи запитань, заговорила сама:

— Ця дівчина нам не підходить. Вона зеленого поняття не має про нашу роботу, раніше не працювала у цій сфері!

— У цій сфері мало хто працював. Якщо ви шукатимете таку людину, працюватимете ще два роки, хоча зібралися на пенсію наступного тижня. Дайте мені її резюме, я сам поговорю.

— Я знайду вам найкращу заміну і піду на пенсію з чистою совістю!

— Ольго Степанівно! Дайте мені її резюме.

Його терпець вже почав лопати як надміру надута повітряна кулька. Стара бухгалтерка все не могла знайти собі заміну і вперто не давала начальнику самостійно зайнятися з цим. Остап терпів з поваги до її віку і досвіду. Зрештою, Ольга Степанівна працювала у його геодезичному бюро з самого відкриття, не покинула навіть тоді, коли він не мав, чим платити зарплату і був на грані краху.

Але всяке терпіння має свою межу. На календарі початок весни, люди розгортають будівництво, замовляють топографічну зйомку, виніс осей і купу інших послуг. Бухгалтер, який швидко втягнеться в роботу, потрібен вже!

— Беріть.

Ольга Степанівна простягнула резюме. Церемонно підтисла губи, щоб показати своє невдоволення, і додала:

— Але раджу її не брати!

— Дякую за пораду.

Він виходив з кабінету з легким відчуттям виграної битви і тривожним млоїнням у сонячному сплетінні. Кандидатка так і стояла під дверима. Її мініатюрні губи були привідкриті, наче готувалися сказати те, що завжди казала після невдалої співбесіди: "Дякую, чекатиму дзвінка".

— Пройдімо у мій кабінет, — запросив Остап.

Мініатюрні губи не змогли втриматися від усмішки. Дівчина попрямувала слідом за директором і пройшла у галантно прочинені перед нею двері, не забувши сказати:

— Дякую.

— Це вам дякую, що погодилися на подвійну співбесіду. Після спілкування з Ольгою Степанівною кандидати на посаду зазвичай тікають, не озираючись. Сідайте, будь ласка.

Вона сіла на стілець навпроти робочого столу. Світло з незашторених жалюзі падало на її обличчя і білу блузу, залишаючи смугасті тіні. Остап на секунду задивився. Витріщатися не міг, але ковзнув поглядом по блузі, яка обтягувала високі груди, по пухнастому волоссі, по ще зовсім молодому обличчі. Дівчина беззаперечно була симпатичною. Але її напружені плечі, показово рівна осанка, і пальці, міцно зчеплені у замок, наштовхували на думку: вона нервується.

Він зашторив жалюзі, ховаючи себе з нею від сонячного світла і всього сівту. Сів у шкіряне крісло за столом.

— Не хвилюйтеся так, ми просто поговоримо. Може, вам води?

— Дякую, не потрібно.

— Тоді почнімо, — Остап нарешті набрався сиіливості, щоб подивитися в резюме.

Затамував подих.

Войтенко Мирослава Вікторівна.

Мирослава.

Дата народження... Їй двадцять п'ять.

Отже вісім років тому було сімнадцять.

Він повільно перевів погляд на рядок з освітою, а тоді прочитав графу з досвідом роботи.

— Бачу, ви працювали і в магазинах, і секретаркою. Лише останні пів року бухгалтеркою у будівельній фірмі. Чому зацікавились нашою вакансією? Тільки чесно, не потрібно запевняти, що вас цікавить геодезія.

— І не збиралась. У вас гарна зарплата. Район мені підходить, не треба їхати через все місто, щоб... І житло неподалік винаймаю.

— Житло? Ви не місцева?

— Це проблема?

Вона напружилась ще більше, нервово прикусила губу, і Остап пошкодував, що так напряму спитав те, що розвіяло б сумніви.

— Ні, не проблема, просто цікаво. Звідки ви?

— З села. Кілометрів сімдесят звідси.

— О. Не Раховичі раптом?

Мирослава здійняла брови. Спитала так насторожено, наче вже збиралася підстрибнути з місця і побігти геть:

— Звідки ви знаєте?

Отже Раховичі.

— Це просто... просто єдине село в області, яке я знаю. Знайомий звідти.

Він встиг вигадати правдоподібне, майже цілковито чесне пояснення, але поспішно відвів погляд. Все збігалося. Це вона.

— Який збіг...

У радіусі сімдесяти кілометрів від Луцька, був, напевне, не один десяток сіл, але він знав саме про те місце, звідки родом вона. Місце, яке воліла б забути.