45

Повітря миттєво вибиває з легенів. Я ціпенію, намертво вчепившись пальцями в край дверного полотна. Усередині все обривається, а серце робить один дикий, болісний кульбіт і зривається в шалений, оглушливий ритм.

Це не галюцинація. Він тут. За метр від мене.

Два місяці. Два довгі болючі місяці я по крихтах збирала себе з уламків, вчилася дихати заново, забороняла собі навіть думати про нього, а зараз один його погляд — і вся моя збудована броня загрожує розсипатися в пилюку.

Він змінився. У ньому більше немає тієї ідеальності впевненого начальника. Риси обличчя загострилися, під очима залягли темні тіні втоми. І одягнений він інакше —  на ньому немає звичного суворого костюма. Чорне кашемірове пальто розстебнуте, під ним темний джемпер, який робить його постать трохи менш офіційною, але від цього ще реальнішою і якоюсь пронизливо-справжньою.

Мій інстинкт самозбереження спрацьовує з секундним запізненням: я розумію, що двері в кімнату прочинені, а там, на столі, прямо на моніторі стоїть знімок УЗД. Паніка накочує крижаною хвилею. Я мимоволі роблю крок уперед, фізично перекриваючи собою прохід у студію, і щільніше закриваю за собою міжкімнатні двері, залишаючи нас у тісному просторі крихітного передпокою.

Він миттєво зчитує мій різкий рух, ковзає поглядом по зачинених дверях, але не робить спроби пройти.

— Привіт, — його голос звучить здавлено та хрипко. Оксамит, по якому провели наждачкою.

Моя захисна реакція вмикається миттєво.

— Що ти тут робиш?

Голос тремтить, видаючи мене з головою.

— Мені треба було побачити тебе, — просто відповідає він.

Рома робить важкий вдих і переступає поріг, зачиняючи за собою вхідні двері, від чого я мимоволі відступаю, майже упираючись лопатками в двері позаду. Простір передпокою дуже маленький для нас двох. Його запах — той самий, до болю рідний, змішаний з холодним повітрям — миттєво заповнює легені, воскрешаючи спогади, які я так старанно ховала.

— Навіщо, Рома? — питаю я, і голос зрадливо зривається. — Як ти взагалі знайшов мене?

Рома не відповідає одразу. Дивиться на мене не відриваючись, ковзаючи поглядом по моєму блідому обличчю, по стиснутих губах. Дивиться довго, ніби зважує, з чого почати.

— Я був у тебе вдома, — нарешті вимовляє він, і на його губах з'являється сумна, нескінченно втомлена посмішка. — Твоя мама... Вона мене навіть на поріг не пустила. І слухати не стала. Але… я її розумію. 

Між нами повисає мовчання — важке, тягуче.

Рома робить короткий, обережний крок уперед.

—  Даш, —  тихо промовляє він. — Ти їй не сказала?

Я німію. Горло стискає спазм. Що я мала сказати? Що той, кого вона ненавидить найбільше у світі, виявився саме таким, яким вона його розписувала? Що він розтоптав мене так, як вона передбачала? Я відхитуюсь, інстинктивно роблячи крок назад і впечатуючись лопатками у стіну. Я не можу відповісти на це.

— Як ти знайшов мене? — вперто повторюю я, ігноруючи його запитання.

Рома важко ковтає, приймаючи мої правила.

— Через рієлтора, який оформляв договір оренди, — відповідає він. — Це було просто.

Я обхоплюю себе руками за плечі, наче намагаючись зігрітися.

—  Даш ... — Він робить повільний видих. — Я хотів тобі сказати… хотів тебе побачити.

Він робить ще один крок до мене. Я знову смикаюсь назад, хоча відступати вже нікуди.

— Навіщо ти прийшов?! —  Мій голос зривається, на очах закипають гарячі сльози. — Навіщо знову ятриш мені душу?! Погратися знову захотілося, згадав про улюблену іграшку?!

Рома завмирає. В його очах з'являється такий гострий біль, що мені самій стає страшно. Він хитає головою.

— Ніяка ти не іграшка, Дашо, і ніколи нею не була, — карбує він, і в його низькому голосі звучить така безвихідна дзвінка правда, що я буквально забуваю, як дихати. —  Я багато чого тобі не домовляв. Занадто багато. Але я ніколи не брехав тобі про те, що до тебе відчуваю. Все, що між нами було — було справжнім.

— Припини… — шепочу я, і голосу не вистачає повітря, він ламається, перетворюючись на здавлений хрип. — Будь ласка, припини. Мені так боляче.

Гарячі сльози зісковзують по щоках. У грудях все стискається в розпечену грудку, яка не дає зробити навіть напіввдих.

Він дивиться прямо мені у вічі.

— Я знаю, Даш, — ледь чутно промовляє Рома. На його губах з'являється слабка, надламана посмішка, від якої серце чіпає найгострішим болем. І в цьому шепоті спресовано стільки нестерпної провини та жалю, що я ледь не втрачаю розум. 

— Я вчинив із тобою жорстоко і цьому немає виправдання. Моя вина перед тобою незмірна, Дашо. Я це знаю. Але тепер… Я вільний. Я вільний, Даш. Я послав її до біса, і ми можемо бути знову разом. Тільки дай мені шанс все виправити...

Він робить ще один крихітний крок назустріч.

Я стою повністю приголомшена. Думки плутаються, рвуться, відмовляючись складатися у щось осмислене.

— Що?.. — вражено видихаю я. — Про що ти говориш?

— Я розлучився, Даш, — тихо промовляє він. — Остаточно.

Ці слова падають у тишу передпокою, як важке каміння. Усередині все стискується від дикого дисонансу. Я стою дезорієнтована, не в змозі зібрати думки до купи.

— Я не розумію… — бурмочу я, відчайдушно мотаючи головою. — Ти ж повернувся до неї. Ти покинув мене і повернувся до дружини. Вона стояла в моїй квартирі і казала, що ти ніколи не даси їй розлучення! Що вона втратила дитину, але ви пов'язані намертво. Ти сам викреслив мене зі свого життя!

Рома заперечливо хитає головою.

—  Неправда. Я ніколи цього не хотів, —  жорстко відрізає він. — З нею все було закінчено ще до того, як я зустрів тебе. Вона знала, що я йду від неї.

Я дивлюся на нього на всі очі.

—  Знала? —  Мій голос зривається на хворобливий хрип. — Тоді чому ти мовчав? Чому сам кинув мене, дозволив повірити в цей кошмар?

Рома стискає зуби так, що на вилицях ходять жовна.