44

Два місяці потому

Глухий стукіт у двері лунає раптово, розрізаючи в'язку тишу кімнати.

Я завмираю, так і не донісши чашку з остиглим чаєм до губ. Серце робить важкий, тривожний удар десь у горлі. Я нікого не чекаю. Вже два місяці я нікого не чекаю.

Поволі підводжуся зі стільця, стягуючи на грудях краї старої домашньої кофти, і йду до коридору. Дивлюсь у вічко і відчуваю, як легені на секунду спазмуються. Опускаю ручку та тягну двері на себе.

— Привіт, — тихо промовляє Ліза.

Вона стоїть на порозі, невпевнено переступаючи з ноги на ногу. Дивиться на мене на всі очі, і я фізично відчуваю цей контраст між нами. Напевно, я виглядаю жахливо: бліда, втомлена, з поспіхом стягнутим у пучок волоссям. Але в мене немає сил грати у добробут. Мої брови трохи повзуть вгору, та вона явно була готова до чогось подібного.

— Привіт, — відгукуюсь я. Мій голос звучить стримано, майже хрипко. Я так давно ні з ким не розмовляла вголос.

— Можна? — несміливо питає сестра.

Між нами завжди була та легкість, яка буває лише у найближчих людей. Зараз же в повітрі висить таке натягнуте мовчання, ніби ми стоїмо на тонкому льоду, готовому тріснути від одного зайвого зітхання.

Я мовчки відходжу убік, пропускаючи її всередину. Ліза заходить, явно не знаючи, куди себе подіти.

— Я… я просто хотіла тебе побачити, — каже вона, стягуючи куртку.

Я коротко киваю, намагаючись утримати на обличчі непроникну маску, хоча всередині все стискається від болю та дивного полегшення: вона прийшла. Ліза вішає куртку і робить крок у кімнату, ніяково оглядаючись на всі боки.

Я простежую за її поглядом і дивлюся на своє помешкання її очима. Дешева, крихітна студія на околиці, знята помісячно. Тут чисто, але до здуріння порожньо. Мінімум меблів: скрипуче ліжко, розхитаний стіл біля вікна, один стілець і моя валіза в кутку, яку я так до кінця і не розібрала. Тут все кричить про тимчасовість. Я не намагалася навести тут затишок чи звити гніздо. Внутрішня заборона не дозволяє мені осісти, наче я більше не заслуговую на справжній дім.

Я жестом вказую їй на єдиний стілець, а сама залишаюся стояти, притулившись плечем до одвірка.

— Мама не знає, що я прийшла, — починає Ліза, ніяково сідаючи. — Я їй нічого не сказала.

Моє обличчя залишається нерухомим, хоча підборіддя зрадливо здригається. Я змушую себе холодно кивнути, ніби мені байдуже. Але Ліза надто добре мене знає.

— Як вона? — питаю тихо, не в силах стримати це питання.

— Їй уже краще, — Ліза опускає очі. — Лікарі майже одразу відпустили її додому, але той день її добряче підкосив. Вона дуже злякалася. Ми всі…

Вона замовкає. Ліза смикає ремінець сумки, а перед моїми очима спалахує спогад двомісячної давності: дзвінок Лізи буквально через кілька годин після того, як я пішла з дому, і її задиханий голос, коли вона сказала, що маму забрала швидка. Я тоді мало не зірвалася назад. Ледь не побігла до лікарні, наплювавши на всі образи. Знадобилась вся моя витримка і вся залишкова впертість, щоб змусити себе залишитися на місці. Я мовчу, але не дозволяю жодній емоції проступити на обличчі. Лише броня. Тільки глуха стіна, яка допомагає мені не розсипатись прямо тут.

— Даш, вона дізналася про мене і Макса, — раптом щиро каже сестра, піднімаючи на мене повний каяття погляд. — Тому потрапила до лікарні. Це не твоя провина. Те, що трапилося з нею — через мене. Я не хотіла, щоб усе так вийшло.

Я нічого не відповідаю. Просто опускаю погляд на підлогу, до болю стискаючи пальці в замок. Образа всередині мене — справжня, жива, пульсуюча. Вона не дає мені зробити крок назустріч, хоча почуття провини за матір роз'їдає мене зсередини всі ці два місяці.

— Мама хвилюється за тебе, — тихо додає Ліза. — Дуже. Постійно питає, де ти, що з тобою. Їй важко.

Не витримавши цього тиску, я різко відштовхуюсь від одвірка і відходжу до вікна, повертаючись спиною до сестри. Обхоплюю себе руками, наче в кімнаті різко похолоднішало. Напруга згущується так, що важко дихати.

— Вона… вона хоче, щоб ти повернулася, — несміливо вимовляє Ліза за моєю спиною. — Та й я теж. Дуже хочу. Щоб усе було, як раніше.

Я не обертаюсь, хоча майже фізично відчуваю, що вона зараз намагається легко усміхнутися, як у дитинстві. Але я не повертаю їй цю посмішку. «Як раніше» більше ніколи не буде.

— Я знаю, що тобі боляче, — голос сестри звучить ще тихіше. — Але вона справді шкодує…

— Справді? — Перебиваю я, різко обертаючись. Броня дає тріщину, і в моєму голосі проривається глухий розпач. — Справді шкодує?

Мої губи тремтять, а до горла підступає гіркота.

— Вона сама вказала мені на двері, Лізо, — продовжую я, відчуваючи, як слова ріжуть язик. — Сама, своїм ультиматумом. Вона сказала такі речі ... Або я відмовляюся від нього, або втрачаю матір.

— Що?.. — приголомшено видихає Ліза.

— Так, — я ковтаю гірку грудку. — Чітко і без сумнівів. Вона з такою злістю це виплюнула... Без жалю. Просто... як факт. І знаєш що? Я пішла. А вона сказала мені більше не повертатись.

Ліза дивиться на мене широко розплющеними очима, наче перестає дихати.

— Господи, я не знала… — видихає вона.

Я знову відвертаюся до вікна, до крові прикусуючи губу.

— Ти не винна, Ліз. Але я справді вірила, що мама таки знає мене краще. Що довіряє мені більше.

Мій голос звучить рівно і тихо, але нігті впиваються в долоні так, що залишаються півмісяці.

— Це було жорстоко з її боку, Лізо, — насилу продовжую я. — І вона чудово знала, на що тисне. Адже сама колись… — я осікаюсь на півслові, ковтаючи сльози, що застрягли в горлі. — А тепер вона каже мені, що я не маю права кохати. І нехай я тисячу разів пошкодую, але це мій вибір. Це моє життя та мої помилки, нехай навіть із такими наслідками. А вона нічого про мене не знає. Нічого…

У кімнаті повисає важка тиша, яка переривається лише моїм тихим, судомним вдихом. Я почуваюся так, наче з мене здерли шкіру. Сповідь не приносить полегшення, лише оголює рани.