44

Глухий стук вхідних дверей розноситься коридором, віддається луною у скронях, і тільки в цей момент до мене доходить — це за мною зараз зачинилися двері.

Я стою в передпокої, з мого промоклого наскрізь волосся і подолу пальта на підлогу стікає крижана вода. Злива за вікном вилила на мене весь свій бруд і холод, але я не відчуваю ні вогкості, ні тремтіння. Моє тіло — просто онімілий кокон. Вода зовні абсолютно безсила, тому що всередині все випалено вщент, до самого чорного попелу. Випалено так, що не залишилося жодного живого місця.

З кухні доноситься човгання кроків. З'являється мама. У її руках кухонний рушник, а на обличчі — важка, застигла образа.

— З'явилася? — голос мами сухий, заправлений прихованим гнівом. — Де ти була, Дашо? Я всю ніч очей не могла стулити. Після того, як ця жінка... Після того, як вона прийшла сюди і вилила свій біль, ти все одно пішла до нього? Ви зовсім збожеволіли?! У тебе хоч крапля совісті лишилась, Дашо? Це ж яке нахабство треба мати, щоб...

Вона починає заводитися, підбираючи все більш жорсткі слова, але фрази, що вилітають з її рота, доходять до мене зі скрипом, немов крізь товстий шар вати.

Я повільно повертаю голову до неї. З мого волосся стікає цівка води, падаючи прямо за комір. Я не плачу. Я просто дивлюся на неї заскленілим, абсолютно мертвим поглядом.

Мама осікається на півслові. Слова застрягають у горлі, коли вона нарешті вдивляється в моє обличчя. Пожежа її гніву миттєво згасає. Вона завмирає, вражена цим заціпенінням, і дивиться на мене так, ніби перед нею стоїть не її дочка, а привид. Вона робить півкроку вперед, розкриває рота, щоб щось сказати, але відразу завмирає, ніби розуміючи: ще одне слово — і я просто розсиплюсь перед нею на шматки.

Я не вимовляю жодного звуку. Мовчки відвертаюся і просто проходжу повз. Повільно, ледве переставляючи ватяні ноги, йду коридором у свою кімнату і прикриваю за собою двері.

Тут темно та тихо. Я навіть не намагаюся зняти мокрий, важкий від води одяг, не роззуваюся. Мої сили повністю вичерпані. Я просто падаю ниць на ліжко, підтискаючи коліна до підборіддя.

Ковдра вмить вбирає вологу з мого одягу, але мені все одно. Усередині розтоптали абсолютно все. Мій світ не просто впав — мене стерли. Я почуваюся порожньою пустою оболонкою, в якій більше немає ні душі, ні серця, ні майбутнього.

Сльози ллються самі собою. Без здригання, без схлипів та істерик, як це було в студії. Просто беззвучний, безперервний потік, що випалює щоки і вбирається в подушку. Я дивлюсь в одну точку на стіні, задихаючись від болю. Рома... Мій Рома... Чоловік, заради якого я готова була згоріти вщент, сам чиркнув сірником, з холодним цинізмом спостерігаючи за моїм попелом.

Не знаю, скільки часу минає. Година, дві, вічність. День за вікном остаточно згасає, занурюючи кімнату в густі сині сутінки. Я не ворушуся. Лежу в тій самій позі, уткнувшись обличчям у стіну.

У двері обережно стукають. Замок тихо клацає, і по підлозі лунає тихий шорох маминих кроків. Я не обертаюсь, але по звуку відчуваю, як вона зупиняється на порозі, боячись підійти ближче.

— Дашенько... — пошепки кличе вона, боячись налякати. — Ти навіть не переодяглася... Захворієш же. Даш? Я там… суп розігріла. Ходімо, поїш хоч трохи. Ти ж зовсім прозора.

Я не повертаю голови. Навіть не моргаю, продовжуючи невідривно дивитись у сіру стіну.

— Я не хочу, мам, — голосом без жодної емоції, абсолютно плоским і чужим, відгукуюсь я.

— Доню, так не можна, — мама робить крок у кімнату, її голос тремтить від сліз, що підступають. — Ну, що ж це таке... Що сталося? Поговори зі мною, дочко. Він... він щось зробив, так?

Я заплющую очі. Кожне її слово, кожен співчутливий тон лише сильніше розкриває мою рану. Я не хочу казати. Я не можу назвати вголос те, що сталося, тому що якщо я озвучу його слова — я остаточно збожеволію.

— Іди геть, — вичавлюю я залишки сил, приховуючи тремтіння. — Мам... просто залиш мене. Я хочу побути сама. Будь ласка.

Мама завмирає на порозі. Вона стоїть ще деякий час, важке цокання годинника в коридорі ріже тишу. У її мовчанні читаються тисячі думок — можливо, вона думає, що все це через прихід Інги, що мене зламав цей бруд і викриття, а може серцем відчуває щось страшніше. Але бачачи моє повне заціпеніння, вона так і не наважується натиснути.

— Я... я поставлю їжу на плиту, — тихий, розбитий голос мами. — Якщо захочеш, розігрієш. Я поряд, чуєш?

Двері повільно зачиняються. Клацає замок.

Я знову залишаюся сама в темряві. Опускаю повіки, відчуваючи, як чергова гаряча сльоза скочується по скроні і губиться в мокрому волоссі. Армагедон відбувся. А мені все ще доводиться дихати.

***

Наступні кілька днів зливаються в суцільне в'язке сіре «ніщо». Межі між ранком та ніччю стираються. Я існую на одних рефлексах — п'ю воду, коли мама ставить склянку мені на тумбочку, заплющую очі, коли за вікном темніє, і просто лежу, дивлячись у стіну.

Мама першого дня ще намагалася витягнути з мене правду, але, спіткнувшись об мою глуху тишу, здалася. Ліза цілими днями пропадає у подруги і її втеча рятує мене від розпитувань та зайвих очей. Мене більше не чіпають — навколо мене утворився тихий вакуум, в який ніхто не ризикує зробити крок.

Дзвінок із відділу кадрів прорізає цю тишу, як скальпель. Рівний, професійний голос просить приїхати та забрати документи.

Я спеціально підгадую час і приїжджаю в розпал обідньої перерви. У відділі кадрів свій графік, а коридори зараз порожні — менше шансів зіткнутися з кимось із колег і зловити на собі співчутливі чи осудливі погляди.

Я йду знайомими коридорами офісу, відчуваючи себе примарою. Ноги ватяні, всередині — дзвінка порожнеча. Намагаючись не дивитися по сторонам, я відразу прямую в скляний кабінет відділу кадрів. Я йду на плаху. Іду забирати ту саму «вовчу статтю», про яку з жахом говорив Денис. Мій остаточний вирок.

Олена Миколаївна, наша кадровичка, чергово посміхається і підсуває до мене стандартний пластиковий швидкозшивач.