42

Час тягнеться нестерпно повільно. Кожна хвилина, проведена за робочим столом, відчувається як катування. Годинник на екрані комп'ютера показує чверть третьої, потім половину третьої, потім третю. Я дивлюся на нього так довго, що цифри починають розпливатися, складатися безглуздими візерунками.

Минуло вже майже дві години з того часу, як він пішов нагору, і за цей час в офісі не змінилося зовсім нічого — і одночасно змінилося все. Ніхто більше не підходить до мого столу. Майже всі на своїх робочих місцях і тільки Віка відсутня. Після нашої останньої розмови та її зізнання вона так і не повернулася, але зараз мені майже все одно. Офіс мовчить, але це мовчання тисне сильніше за будь-які крики. Я дивлюся в монітор, не розрізняючи букв, і здригаюся від кожного шороху.

Через годину скляні двері нарешті відчиняються. Але це не Рома.

До відділу швидким, якимось нервовим кроком повертається Денис. Він тільки-но виходив курити чи то за кавою, але зараз на його обличчі немає колишньої усмішки. Він виглядає розгубленим і навіть зляканим.

Денис зупиняється посеред проходу. Кілька людей піднімають голови.

— Ви чули? — видавлює він неголосно, але в дзвінкій тиші його голос розноситься по всій залі. — Там нагорі... загалом усе погано. Романа Олексійовича тимчасово усувають від управління. Збирають екстренну раду для передачі повноважень.

В офісі лунає колективний судомний вдих. Моє серце пропускає удар і падає кудись у шлунок. Усувають? Компанію, яку він створив із нуля?

Денис переступає з ноги на ногу, його погляд бігає по обличчях і раптом зупиняється на мені. В його очах те, чого я найменше очікувала побачити. Щира, незграбна жалість.

— Даш... — він ковтає. — Ти це... вибач за ранкове. Я ж не знав, що все так обернеться.

Я повільно підводжусь із крісла. Ноги майже не тримають.

— Що обернеться? — мій голос звучить, як шелест паперу.

— Тебе, кажуть, звільняти збираються, —  вимовляє він, знижуючи голос майже до шепоту. — Там, нагорі, вже розпорядження готують. Не просто звільнення. За статтею якоюсь, із занесенням. Загалом, тебе вносять у всі чорні списки. Повна заборона по всіх великих агенціях міста з позначкою про порушення професійної етики. Ти більше ніде роботу за профілем не знайдеш, Даш. Тебе просто стирають на порошок.

Земля йде з-під ніг. Це все моє життя. Мої амбіції, мої безсонні ночі, моє майбутнє. І одним клацанням пальців все це знищили.

Я обводжу офіс заскленілим поглядом. Ніхто більше не сміється. На мене дивляться з жахом.

І тут я зустрічаюся очима із Сашею.

Він сидить за своїм столом, блідий, як полотно. До нього тільки зараз, цієї самої секунди, доходить весь масштаб того, що він накоїв. Він хотів помститися Ромі, хотів уколоти мене, а зрештою — запустив ланцюгову реакцію, яка розчавила моє життя.

— Що ти накоїв... — одними губами, крізь підступаючі сльози шепочу я, дивлячись прямо на нього. Сашко сіпається, різко встає, перекидаючи стілець.

— Даш... — він робить крок до мене, простягаючи руку. У його голосі паніка. — Даш, послухай, я не хотів... я не думав, що вони так...

Я не можу цього слухати. Шлунок скручує крижаним спазмом нудоти. Я розвертаюсь, кидаю сумку на столі і, не розбираючи дороги, вибігаю з відділу.

Не до ліфтів. На запасні сервісні сходи. Штурхаю важкі двері, вриваюся в прохолодну бетонну напівтемряву і осідаю прямо на сходи. Обхоплюю себе руками, намагаючись вдихнути. Повітря не йде. Нудота підкочує до горла — різка, болісна, нагадуючи про таємницю, що б'ється під моїм серцем. Я сиджу там, здається, цілу вічність, розгойдуючись зі сторони в сторону.

І раптом крізь шум у вухах чую приглушений звук. Дзинь. Ліфт на нашому поверсі.

Я змушую себе підвестися. 

Це Рома.

Він іде коридором до свого кабінету. Але це не та людина, яка годину тому гарчала на весь офіс.

Я стою в прохолодній напівтемряві сходової клітки, намертво вчепившись у залізні перила, і дивлюсь крізь скляний отвір. Рома завмирає посеред порожнього коридору. Зараз він не кричить, не віддає наказів. Його плечі важко опущені, краватка збита і недбало бовтається на шиї, а обличчя здається висіченим із сірого каменю. Він повільно повертає голову і дивиться прямо на мене.

Між нами скло та кілька метрів порожнечі, але слів не потрібно. В його очах – випалена пустеля. У них немає ні злості, ні того божевільного захисту, який я бачила ще вранці. Тільки глухий, крижаний морок. Він дивиться на мене як на чужу, а потім мовчки відвертається і йде до свого кабінету.

Це стає останньою краплею.

Я розвертаюсь і, не розбираючи дороги, збігаю сходами вниз.

***

Студія зустрічає мене дзвінкою тишею. Тут все просякнуте ним: звична суміш його парфуму і дорогого дерева витає в повітрі, але зараз цей запах відгукується в грудях лише глухою тривогою.

Сили залишають мене прямо біля порога. Ноги підкошуються, в очах темніє від слабкості, що накотила. Я на автоматі бреду крізь вітальню, повз барну стійку, і просто валюсь на ліжко, відчуваючи, як ослаблені ноги нарешті перестають тримати тіло.

Тут, серед зім'ятих простирадл, які ще зберігають тепло наших минулих ночей, я шукаю хоч краплю втіхи. Я згортаюся клубочком, підтягуючи коліна до грудей, і втикаюсь обличчям у подушку. Сльози течуть суцільним потоком, випалюючи очі. Я плачу ридма, задихаючись від несправедливості та страху, поки темрява милосердно не відключає мою свідомість.

Я провалююсь у важку, задушливу темряву.

Через цілу вічність крізь щільний шар сну пробивається дивне відчуття. Щось м'яке та тепле опускається на мої плечі. До мене долинає ледь вловимий, рідний аромат шкіри та терпкого тютюнового диму. Рома?.. Я хочу розплющити очі, покликати його, але тіло сковане свинцевою втомою, і я знову зісковзую в непритомність.

Ранок настає різко.

Я розплющую очі. Секунда. Дві. У кімнаті панує сірий передсвітанковий сутінок. Мої пальці судомно стискають щільну тканину, — я вкрита ковдрою, хоча точно пам'ятаю, що падала поверх неї, — у кулаках закипає усвідомлення реальності, і я різко, всім тілом, здригаюся, спохоплюючись на ліжку.