42

Темрява відступає повільно, неохоче, залишаючи у роті гіркий присмак паніки.

Перше, що я відчуваю — холодна кахельна підлога під долонями. А потім — чуже, запекло гаряче дихання на своєму обличчі.

— Дашо. Дашо, подивися на мене. Дихай.

Голос Роми. Низький, хрипкий, дуже натягнутий.

Я розплющую очі. Обриси раковин і ламп розпливаються, але переді мною — його обличчя. Він сидить навпочіпки, його пальці — жорсткі, тремтять, вони міцно стискають мої плечі. В очах Роми плескається глуха темна гроза, а на щелепах ходять жовна. За його спиною я бачу перекошені, зірвані з петель двері вбиральні — нижній замок виламаний з коренем, довкола валяються дрібні тріски. Він навіть не намагався їх відкрити. Він просто їх зніс. 

— Рома... — зривається з моїх губ рваний, слабкий шепіт.

Сльози самі котяться по щоках. Я з останніх сил хапаюся за лацкани його дорогого піджака, стискаю тканину в кулаках, просто намагаючись утриматися, не провалитися назад у непритомність. Весь мій захист, вся гордість зникають. Я почуваюся абсолютно оголеною перед цим кошмаром.

— Вони... Інга... твоя дружина була в мене вдома, — шепочу я, захлинаючись повітрям. — І вони… Вони всі знають, Рома. Усі. Там листок... на столі...

Рома слухає мене, і його обличчя кам'яніє, перетворюючись на глибу із застиглого металу. Він обережно, але міцно перехоплює мої руки. Однією долонею стирає сльози з моєї щоки, і його пальці на секунду завмирають, торкнувшись палаючої, почервонілої шкіри зліва. Його погляд падає на слід від маминого ляпаса. Я бачу, як його зіниці звужуються, а очі стають вугільно-чорними. Він, напевно, помилково думає, що це зробили мої колеги. В його обличчі з'являється страшна, налита кров'ю лють. Я відчайдушно хочу заперечити, хочу сказати йому, що вони тут ні до чого, але спазм намертво сковує горло — губи лише беззвучно тремтять, і я не можу видушити жодного слова.

— Я знаю про Інгу, — його голос звучить неприродно тихо, зі сталевим відливом, що ріже. — І про решту я теж знаю.

Я настільки знесилена, що не можу навіть поворухнутися. 

— Можеш іти? — глухо питає Рома.

Я лише слабо хитаю головою. Сил немає навіть на те, щоб просто розліпити губи та видати хоч звук.

Рома більше не ставить запитань. Він просто підхоплює мене під спину та коліна, легко, одним рухом піднімаючи на руки.

— Тримайся за мене, — наказує він.

І виносить мене із вбиральні. Прямо в епіцентр.

В офісі миттєво вимикається весь гомін. Звук обривається так різко, наче хтось повернув ручку гучності на нуль. Коли Рома переступає поріг, несучи мене на руках, повітря в приміщенні начебто викачують насосом. Дівчатка з бухгалтерії, що мабуть забігли до колег на каву, застигають із відкритими ротами. Денис, який все ще сидів на моєму столі, різко схоплюється і відходить на крок, ледь не спіткнувшись об стілець. 

Рома акуратно опускає мене на підлогу біля мого крісла, але не відступає. Він встає попереду, закриваючи мене своєю широкою спиною від десятків спрямованих на нас очей. Я чіпляюсь за його піджак ззаду, стискаючи тканину так сильно, що кісточки пальців біліють. Я відчуваю, як від нього буквально виходить хвиля обпалюючого, небезпечного адреналіну.

— Ви що тут влаштували? — Запитує Рома.

Голос тихий, але від нього по спині тікають мурашки. Офіс мовчить. Ніхто не сміє зітхнути. Тиша стає такою густою, що її, здається, можна різати ножем. У ній чути лише шум крові в моїх вухах і цей первісний, звірячий ритм його дихання.

— Я питаю, ВИ ЩО ТУТ ВЛАШТУВАЛИ?! — Рома зривається на важкий, гуркітливий крик, від якого здригаються шибки в перегородках. — Ви хоч розумієте, що це стаття? Ви розумієте, що влаштували цькування людини на робочому місці? Дар'я — дипломований фахівець цієї компанії, а ви поводитесь як стадо?!

Цієї миті він ніби остаточно руйнує свій бездоганний образ, перекреслюючи ту ідеальну дистанцію керівника, яку вибудовував роками. Той строгий, непогрішний Рома, який завжди бездоганно тримав себе в руках, зараз буквально злітає з котушок на очах усього відділу.

Я бачу, як колеги передивляються, бліднучи, як хтось відводить погляд, не в змозі винести цей гнів. Ніхто не наважується підвести голову. Ніхто не наважується сказати жодного слова на свій захист. Вони шоковані його публічною демонстрацією такого ставлення до підлеглої, але ще більше вони бояться його гніву.

Рома різко обертається до мого столу, зауважує роздрукований аркуш паперу на клавіатурі. Він бере його, пробігає очима по рядках. Його пальці стискаються так, що папір з хрускотом перетворюється на зім'яту грудку. Він виставляє цю грудку перед собою, обводячи офіс важким поглядом.

— ХТО це зробив? — Рома переводить погляд на затихлий відділ. Голос вібрує від гніву. — Хто вашу матір це зробив?!

Тиша стає дзвінкою. Я за спиною Роми майже забуваю, як дихати. Мені здається, що зараз зваляться стіни.

— Звільню всіх до чортової матері, — цідить він, і в його голосі горить бажання знищити будь-кого, хто зробить крок уперед. — Ви хоч розумієте, що за фізичний чи психологічний тиск у цьому офісі ви вилетите звідси з тріском та вовчим квитком?! Ніхто з вас більше не знайде в цій сфері роботи! Та жодна компанія вас навіть на поріг не пустить! 

Колеги мовчки опускають очі. Ніхто не ризикує сперечатися з розлюченим начальником.

І раптом через сусідній стіл лунає короткий, сухий смішок.

— А як же корпоративна етика, Романе Олексійовичу?

Усі завмирають. Світ ніби зупиняється. Я злякано визираю з-за плеча Роми, відчуваючи, як усередині все холодніє.

Сашко. Він стоїть, недбало спершись на перегородку, і дивиться прямо на Рому. На його вилиці темніє синець, але в очах — чистий виклик і отруйне глузування.

Рома повільно, дуже повільно повертає голову. Він дивиться на Сашу в якомусь хвилинному ступорі, наче тільки зараз, крізь пелену люті, до нього доходить, звідки тягнеться весь цей ланцюжок. Наче він уже й забути забув про Сашка, і тільки зараз у нього в голові все починає складатися.