41

Не знаю, на що я чекала. Холод, метал або ж лід в очах. А переді мною — звичайна жінка. Красива, доглянута, із заплаканим обличчям і хустинкою, зім'ятою в кулаку. Їй років тридцять п'ять, як Ромі. Може, трохи менше. Темне волосся, тонкі риси. Втомлені очі.

Вона дивиться на мене. Довго. І від того, як вона це робить — спокійно, впізнаючи, у мене холонуть ноги. Ми вперше бачимо одна одну, але обидві знаємо хто перед нами.

Мовчання так і стоїть густе, відчутне. І ніхто з нас двох не поспішає його розривати. 

— Дашо? — Голос мами. Надтріснутий, чужий. 

Я переводжу погляд і не впізнаю її обличчя. Біле, застигле, і в очах те, чого я ніколи не бачила. Шок, благання, потрясіння, все відразу. 

— Дашо, ця жінка каже... — вона запинається, губи тремтять, — що ти зустрічаєшся з її чоловіком. З одруженим чоловіком. Даш, ти...

Вона не закінчує. Не може. Дивиться на мене так, ніби благає, ніби сподівається, що їй зараз усе це пояснять. Що трапилася помилка, це не про мене.

Я відкриваю рота. І не знаходжу жодного слова.

— Скажи мені, що це неправда. — Промовляє мама. Тихо. — Дашенько. Просто скажи.

Я мовчу.

І в цьому мовчанні все. Я бачу, як воно доходить до неї. Як щось у її обличчі обвалюється — повільно, беззвучно, як обвалюється берег.

— Мамо, — видавлюю я нарешті. Голос не слухається. — Мам, дай нам поговорити наодинці. Будь ласка.

Але вона наче не чує. Дивиться крізь мене, губи ворушаться — чи то молиться, чи то повторює щось про себе.

— Валентино Михайлівно. 

Голос Інги. М'який, рівний. Вона простягає руку через стіл плавно, без різкості, і накриває мамину долоню своєю. І в цій плавності стільки гідності, що мені стає фізично погано. 

Я стежу за цим жестом і щось усередині перевертається. Ця жінка торкається моєї мами, і моя мама не прибирає руку. Я не маю дивитися на це, але не можу відвести очей.

— Дозвольте мені поговорити з Дар'єю наодинці, — промовляє Інга. Вона дивиться на маму з якоюсь теплою, майже материнською участю. — Це стосується лише нас двох.

Мама піднімає на неї очі. Повільно киває, як уві сні. Встає. Стілець скрипить по підлозі різко, неприємно.

Проходячи повз мене, вона не дивиться на мене. Зовсім. І це — гірше за будь-який погляд.

Двері за нею тихо зачиняються.

Ми залишаємось удвох.

І ось тут – Інга змінюється. Не різко, не явно. Просто гасне щось у її обличчі — та участь, та м'якість, яка була при мамі. Сліз більше немає, але вона, як і раніше, сидить рівно, спокійно, прямо. І дивиться на мене без жодної ворожості.

— Сідайте, Дар'є, — каже вона. — У ногах правди нема.

Я не сідаю. Стою, вчепившись у край дверного отвору.

— Навіщо ви прийшли? — голос у мене тремтить, і я ненавиджу себе за це. — До моєї мами. Навіщо?

— А куди мені йти? — Вона трохи нахиляє голову. — До вас? Я не знала, чи застану вас удома. До нього? — Легка, втомлена усмішка. — З ним я живу п'ять років, Дар'є. Повірте, до нього ходити немає сенсу. Я знаю його напам'ять. 

— Ви брешете, — випалюю я. — Він сказав... Він казав, що ви давно як сусіди. Що між вами немає нічого.

Інга дивиться на мене. І в цьому погляді немає перемоги. Тільки щось тихе, майже жалісливе.

— Звісно, ​​казав, — киває вона. — А ще він, мабуть, казав, що скоро розлучиться. І що це я вчепилася в нього і не даю йому піти. — Вона схиляє голову набік. — Я вгадала?

Земля йде з-під ніг. Я не відповідаю. Не можу.

— Тільки ось що я вам скажу, — продовжує вона так само рівно. — Це не я не даю йому розлучення. Це він не дає мені розлучення. Вже майже рік я його прошу. І майже рік він каже «ні».

— Ні, — мотаю я головою. — Ні, це... це неправда. Рома не такий. Він хотів. Він сам...

— Він багато чого хотів, — м'яко перебиває вона. — Рома взагалі вміє хотіти. Красиво, щиро. Я знаю, повірте. 

Я хапаюся за одвірок сильніше. У голові все плутається — його слова, її слова, і я вже не розумію, де правда, і від цього нудить.

— Ви знали, — говорю я раптом. І сама чую, як це звучить – глухо, розбито. — Коли я вам дзвонила. Ви вже знали, хто я.

— Звісно, ​​— спокійно підтверджує вона.

— Звідки?

— Дар'є. — Вона дивиться на мене майже лагідно.  — Важко не помітити, коли чоловік починає зраджувати. Пізні повернення, чужий запах, неуважність. Жінка завжди відчуває. А потім уже й деталі. — Вона робить коротку паузу. — Та червона білизна, наприклад. І вечеря. Пам'ятаєте повідомлення? Ви ж, напевно, бачили його. 

Мене ніби ошпарює окропом, а потім — льодом.

— Це ви... — шепочу я.

— Я знала, що того вечора він був з вами, — каже вона просто. Без агресії. — Мені хотілося, щоб ви теж знали. Що я є. Що я чекаю на нього вдома. 

Я мовчу. Сказати нема чого. Тому що це правда. Вона дружина. Вона мала право. Будь-яка на її місці...

— Ви, мабуть, думаєте, що я чудовисько, — промовляє Інга, ніби прочитавши мої думки. — А я просто жінка, у якої забирають чоловіка. Дівчинко, я не роблю нічого з того, чого б не зробила будь-яка на моєму місці.

І найстрашніше — вона має рацію.

— Мені навіть шкода вас, — тихо додає вона. І в голосі — ні краплі отрути. Лише втома. — Справді, шкода. Адже ви не єдина, Дар'є.

Щось обривається всередині.

— Що? — видихаю я.

— Ви не єдина, — повторює вона. Спокійно, без тиску. — Були до вас. І, мабуть, будуть після. Рома... йому завжди треба, щоб хтось дивився на нього так. Як ви зараз, мабуть, дивилися. Закохано, знизу вверх. Це його тримає на плаву. 

Я мотаю головою. Хочу щось сказати, заперечити, закричати, але горло стисло.

Вона дивиться на мене довго, вивчально. 

— Знаєте, — каже вона, — ми недавно пережили важкий період. Я була у лікарні. — Пауза. Коротка, рівна. — Я втратила дитину.

Повітря застрягає у грудях.

— І знаєте, що дивно, — продовжує Інга, і голос у неї не змінюється, він рівний, тихий. — Якраз після цього він став... відстороненим. Я відчувала. Адже чоловіки так і рятуються. Коли вдома горе, вони шукають, де легше.