34

Прокидаюся від нудоти.

Різко сідаю в ліжку, хапаючись за живіт. Рома спить поряд, спокійно дихає, і я намагаюся не розбудити його, поки встаю та йду у ванну.

Схиляюся над раковиною, але мене не рве — просто накочує хвилями, відпускає, знову накочує. Холодна вода на обличчі допомагає лише трохи. Дивлюся на своє відображення у дзеркалі — бліде, з темними кругами під очима.

Вже третій день поспіль.

Спочатку думала – перевтома. Ми з Ромою майже не спимо, зустрічаємося щоночі, губимося один в одному до ранку. Організм просто втомився.

Але зараз, дивлячись на своє відображення, повільно починаю рахувати дні.

Місячні. Коли вони були востаннє?

Серце починає битися. Намагаюся згадати — тиждень тому? Два? Ні, більше. Набагато більше.

Спираюся на раковину, відчуваючи, як холодіє всередині.

Боже. Невже?

Повертаюся до кімнати, беру телефон. Відкриваю календар, гортаю назад. Дивлюся на дати, намагаюсь згадати. Останні місячні були майже місяць тому. Може, більше.

А ми з Ромою...

«Подаруй мені сина.»

Його слова звучать у голові, і щось гаряче розливається по тілу. Рука сама тягнеться до живота, лягає на нього — поки що плоский, але, може, там уже...

Потрібен тест. Терміново.

Вдягаюсь тихо, намагаючись не розбудити Рому. Швидко натягую джинси, светр. Хапаю сумку, телефон.

Зупиняюся біля ліжка. Дивлюся на нього — на спокійне обличчя, на привідкриті губи. Хочеться розбудити, притиснутись до нього, розповісти про підозри. Але страшно. Раптом це хибна тривога?

Виходжу зі студії, коли місто ще тільки прокидається. В аптеці купую одразу три тести — різних виробників, щоб напевно. Касирка дивиться розуміюче, і я відвертаюся, ховаючи палаюче обличчя.

Їду додому на таксі. Добре, що рано – мама і Ліза ще сплять. Проходжу у ванну, закриваюся на ключ.

Руки тремтять, коли відкриваю першу упаковку. Читаю інструкцію, хоч і так все знаю. Роблю тест.

Три хвилини тривають вічність.

Дивлюсь на паличку. Одна смужка. Потім повільно, ніби виявляючись із небуття, з'являється друга. Бліда, але чітка.

Дві смужки.

Серце зупиняється. Потім починає битися так швидко, що темніє в очах.

Беру другий тест. Тремтячими руками повторюю процедуру.

Дві смужки.

Третій.

Дві смужки.

Опускаюсь на край ванни, притискаючи долоні до живота. Сльози течуть самі собою. Від щастя, від страху, від емоцій, що переповнюють. Я вагітна. Ношу під серцем дитину від Роми.

Рома буде такий щасливий. Він же сам просив. Він хотів цього.

Потрібно розповісти йому. Сьогодні ж. 

Ховаю тести в сумку, вмиваюся холодною водою. У дзеркалі розчервоніле обличчя, сяючі очі. Всередині вирує ураган емоцій, але на губах щаслива посмішка.

Тихо виходжу з дому. Мама і Ліза так і не прокинулися.

***

Цілий день на роботі я наче в тумані. Друкую звіти, відповідаю на листи, але думки далеко. Телефон лежить на столі, і я постійно поглядаю на екран, чи немає повідомлення від Роми. Я його майже не бачу — термінові наради, переговори, двері кабінету зачинені майже весь день. Тільки один раз наші погляди зустрічаються — він проходить повз мій стіл з папками в руках, кидає на мене швидкий погляд, і в його очах миготить щось тепле, знаюче.

Тільки сьогодні я скажу йому.

Від цієї думки руки починають тремтіти. Намагаюся зосередитись на роботі, але цифри розпливаються перед очима. У животі метелики – чи це вже щось інше? Занадто рано, звичайно, але думка змушує посміхнутися.

День тягнеться нескінченно. До шостої я вже не витримую. Збираю речі, кажу колегам, що погано почуваюся. Це навіть не брехня — мене злегка нудить, і голова паморочиться.

Їду до студії. Дорогою зупиняюся у невеликій кондитерській — купую коробку з тістечками, акуратну, з атласною стрічкою поверх. Нехай сьогодні все буде гарно. Ідеально.

Відчиняю двері студії ключем та застигаю на порозі.

У повітрі густий запах алкоголю. На журнальному столику — майже порожня пляшка віскі, перевернута склянка.

А на дивані, відкинувшись на спинку, сидить Рома.

Розкуйовджене волосся, розстебнута сорочка, краватка валяється на підлозі. Обличчя червоне, очі каламутні.

П'яний. Він п'яний.

Коробка з тістечками вислизає з рук, падає на підлогу. Перша думка холодна, гостра: вона дізналась. Він був зі мною стільки ночей — це ж не могло залишатися непоміченим вічно.

— Рома? — шепочу я, не вірячи своїм очам.

Він повільно повертає голову у мій бік. Дивиться, ніби не одразу впізнає.

— Даш, — вимовляє хрипко. — Ти... ти прийшла.

— Звичайно, прийшла, — підходжу ближче, опускаюся на коліна перед ним. Беру його обличчя у долоні. Шкіра гаряча, від нього несе алкоголем.

— Що трапилося? — питаю, і голос тремтить. — Рома, що з тобою?

Він дивиться на мене довгим поглядом, потім тягнеться до склянки. Я перехоплюю його руку.

— Досить. Скажи мені, що трапилося.

Він сміється — коротко, без веселощів. 

— Що трапилося, — повторює він. — Все трапилось, Даш. 

Він звільняє руку, все-таки бере пляшку, роблячи ковток прямо з неї. Морщиться.

— Рома, ти мене лякаєш...

— Знаєш, яка вона? — перебиває він, і в голосі стільки гіркоти. — Моя дружина. Знаєш?

Щось холодне стискується у грудях. Він ніколи раніше не говорив про неї так відверто. Ось так, з болем, з цією дивною сумішшю вразливості та злості. Значить, щось сталося. Щось, чого він мені не каже. Думка про дитину відступає на задній план. Не зараз. Не в такому стані.

— Не знаєш, — продовжує він, дивлячись у порожнечу. — А я знаю. Але не можу… Не можу інакше. 

Його голос зривається, і я бачу в його очах такий біль, що готова заплакати.

— Чому не можеш? — шепочу я.

Він хитає головою, робить ще ковток.

— Я втомився. Так страшенно втомився від усього цього.

Простягаю руку, беру його долоню у свою. Вона холодна, тремтяча.

— Рома, розкажи мені. Що вона робить? Чому ти не можеш просто піти?