27

Вранці я приходжу на роботу з важкою головою. Всю ніч метушилася в чужому ліжку, в студії, яка пахне ним, але де його не було.

Включаю комп'ютер, намагаюся зосередитись на цифрах, але перед очима весь час його обличчя у той момент, коли задзвонив телефон. Як швидко він перемкнувся. Як легко відклав мене в сторону заради неї.

Офіс поступово наповнюється звичними звуками — стукіт клавіш, приглушені розмови, дзвінки телефонів. Віка, як і всі останні дні, просто мовчки проходить повз мій стіл. Вона не намагається як раніше зав'язати розмову, не кличе мене на каву, не чіпляється з пропозиціями розвіятися після роботи, а я й не наполягаю. Видимо, її образа ще не пройшла. І нехай. Все одно всі мої думки крутяться навколо одного: Роми і його дружини.

— А ось і наша трудівниця, — голос Саші висмикує мене з похмурих роздумів.

Обертаюся і бачу його, що стоїть позаду, з руками за спиною та лукавою усмішкою.

— Доброго ранку, Саш, — киваю я, намагаючись виглядати бадьоріше, ніж почуваюся.

— У мене для тебе сюрприз, — каже він і витягує з-за спини акуратну трояндочку, ніжно-рожевого кольору з бархатистими пелюстками. — Побачив у квітковому кіоску біля метро і чомусь згадав про тебе. 

Незважаючи на поганий настрій, мимоволі посміхаюся. Троянда справді гарна — жива, з тонким ароматом та крапельками роси на пелюстках.

— Це дуже мило, — промовляю щиро, беручи подарунок. — Дякую.

— Бачу, що ти якась сумна сьогодні, — Саша сідає на край сусіднього столу. — Вирішив підняти настрій.

Я ставлю троянду у склянку з водою, і вона дійсно виглядає мило поряд з монітором.

Декілька колег піднімають голови від моніторів, хтось усміхається, спостерігаючи за нашим спілкуванням. Віка, що сидить неподалік, демонстративно не обертається, продовжуючи щось друкувати із зосередженим виглядом.

— До речі, — продовжує Саша, — ти як щодо вихідних? Вирішила з приводу виставки?

Питання застає зненацька. На мить я навіть забула про його запрошення.

— Ні, Саш, — хитаю головою. — Не вийде. Сімейні обставини.

— Шкода, — у його голосі чується щире розчарування. — Там будуть роботи молодих фотографів, дуже цікаво. Ну нічого, іншим разом.

Він підводиться, але не поспішає йти.

— Знаєш, якщо щось трапилося... якщо хтось тебе засмутив,— каже він тихіше,— ти завжди можеш поговорити зі мною. Я хороший слухач.

Від його щирості щось стискується у грудях. Ось він — простий, відкритий, готовий підтримати. Жодних таємниць, ніяких недомов. І чому мені не подобаються такі чоловіки? Чому я обираю складне, болісне, заборонене?

— Дякую, — говорю я м'яко. — Справді. Це багато значить.

Саша киває і нарешті йде до свого столу. А я сиджу, дивлячись на троянду, і думаю про те, як несправедливо влаштовано життя. Той, хто готовий дарувати мені відкритість та чесність, залишає мене байдужою. А той, хто змушує чекати...

Рома з'являється зненацька. Він виходить, проводжаючи чоловіка у дорогому костюмі — судячи з усього, клієнта чи бізнес-партнера. Вони про щось тихо розмовляють, прямуючи до виходу з офісу і я інстинктивно випрямляюся, як учениця з появою суворого вчителя. Наші погляди зустрічаються на секунду — в його очах немає тепла, чи особливого інтересу. Просто ввічлива відстороненість.

Але коли Рома проходить повз мій стіл, я бачу, як його погляд затримується на троянді. Щось у його обличчі змінюється — ледве помітно, але я знаю його досить добре, щоб уловити це. Легке звуження очей, напруга вилиць. Він йде далі, не сказавши жодного слова, але слід цього погляду залишається, як холодна смуга на шкірі.

Наступні дві години тягнуться болісно. Рома, як зазвичай буває, кілька разів виходить з кабінету, дає вказівки співробітникам, але до мене не підходить, навіть не дивиться в мій бік. А я ловлю себе на тому, що постійно поглядаю на його двері, сподіваючись, що він таки викличе мене.

Телефон тихо вібрує. Повідомлення. Серце прискорює ритм, коли бачу відправника.

«Зайди до мене.»

«Зараз.»

Я дивлюся на екран, не знаючи, що відчувати. 

Телефон знову вібрує. Третє повідомлення, лише одне слово:

«Будь ласка.»

Це «будь ласка» пронизує мене наскрізь. У ньому стільки невпевненості, стільки тихого благання і від цього стає ще болючіше. Встаю, розуміючи, що незважаючи на образу, відмовити йому я не зможу. Але й вдавати, що все гаразд, теж не буду. 

Піднявшись, я поправляю блузку і прямую до його кабінету, намагаючись виглядати впевнено.

Стукаю і входжу. Рома сидить за столом, переглядає якісь документи. Піднімає очі, коли я зачиняю двері.

— Як дружина доїхала? — питаю я холодно, не пройшовши й кроку від дверей. — Не втомилася з дороги?

Він відкладає папери, дивиться на мене уважно.

— Нормально, — стримано відповідає. — Дякую за цікавість. 

У його тоні чується спокій, який дряпає по нервах.

— Красива троянда у тебе на столі, — промовляє він після паузи, відкидаючись на спинку крісла.

— Так, — відповідаю я, не опускаючи погляду. — Саша приніс.

— Звичайно, — Рома холодно посміхається. —Олександр такий... уважний юнак. І ти, видимо, цінуєш його увагу. 

У його словах стільки сарказму, що я відчуваю, як усередині спалахує злість.

— Це просто знак дружньої підтримки, — різко кажу я.

— Звичайно, Даш, — простягає він, і в його голосі стільки невіри, що хочеться щось шпурнути. — Просто дружньої. 

— А що, коли й так? — спалахую я, роблячи крок вперед. — Ти мені натякаєш на казна-що, а сам взагалі одружений!

Вираз його обличчя миттєво змінюється. Холодна усмішка змінюється чимось болючим, майже переляканим.

— Даш...

— Ні! — зривається голос, і я відчуваю, як до очей підступають сльози.  — Ти дорікаєш мені за якусь троянду, а сам щовечора йдеш до іншої!

Сльози нарешті прориваються, скочуючись по щоках. Я стою посеред його кабінету і плачу, не можу зупинитися.

Рома швидко підводиться, підходить до мене.